Проте водночас він відчував й інше — що Нарцис уже більше не був його всезнаючим провідником, який застерігав і будив його. Сьогодні, відчував Ґольдмунд, він вступив у країну, де відшукував дороги сам, по якій ніякий Нарцис не міг уже більше його вести. Він був радий, що усвідомлював це, його одночасно і гнітило, і соромило дивитися назад, на часи своєї залежності. Тепер він прозрів і вже більше не був ані дитиною, ані учнем. Добре було це знати. І все ж таки — як важко було прощатися! Знати, що там на іншому березі він стоїть на колінах, не мати змоги нічого дати йому, ані допомогти, бути для нього нічим! І от на довгий час, можливо, назавжди, з ним розлучитися, нічого про нього не знати, більше не чути його голосу, не бачити більше його благородні очі!
Він зірвався і пішов кам'яною стежкою. Коли він був на віддалі сотні кроків від монастирських стін, то зупинився, набрав повітря і, як умів, закричав совою. Десь здалека, знизу по течії йому у відповідь відгукнувся подібний совиний крик.
"Ми кричимо один до одного, як звірі",— подумав він і пригадав собі годину кохання в післяобідню пору; тільки тепер до його свідомості дійшло, що вони з Лізою лише аж під сам кінець, аж по закінченні любощів обмінялися словами, та й слів тих було небагато, слів зовсім несуттєвих! Які ж довгі розмови вів він із Нарцисом! Але тепер, як виглядало, він увійшов у світ, де не розмовляли, де один одного підманювали совиними криками, де слова не мали ніякого значення. Він із цим погодився, сьогодні йому вже не потрібно було жодних слів та думок, йому потрібна була лише Ліза, лише оте нестямне почуття безсловесного, сліпого, німого, суцільного розчинення у ній серед зітхань і стогонів.
Ліза вже була тут, вона вийшла назустріч йому з лісу. Ґольдмунд простягнув руки, щоб відчути її. Ніжними руками він обхопив її голову, волосся, шию і спину, її струнке тіло і міцні стегна. Обнявши її однією рукою, він ішов з нею далі, не питаючи — "Куди?" Вона впевнено увійшла в нічний ліс, йому було непросто встигати за нею, здавалося, що вона, немов лисиця або куниця, бачить очима, призвичаєними до нічної темряви, вона йшла, не зачіпаючись ні за що, не спотикаючись. Він дав себе бездумно вести у ніч, у ліс. Він уже більше не думав навіть про залишений монастир, не думав і про Нарциса.
Мовчки вони швидко йшли у пітьмі лісом, часом по м'якому, пухнастому мохові, часом по твердих ребрах коріння, часом над ними поміж рідкими кронами дерев просвічувало небо, часом було зовсім темно; чагарі били його по обличчю, пагони ожини чіплялися за одяг. Вона добре орієнтувалася і знаходила дорогу, рідко зупинялася, рідко вагалася. Вони йшли досить довго, поки не опинилися серед рідких сосен, що стояли далеко одна від одної, ген далеко розкинулося бліде нічне небо, ліс закінчився, вкрита луками долина зустріла їх солодким запахом сіна. Вони почалапали через маленький, безшумний потічок, тут просто неба було ще тихше, ніж у лісі: не було ані шелесту чагарів, ні сполоханої серед ночі звірини, ні потріскування хмизу під ногами.
Біля великої копиці сіна Ліза зупинилася.
— Ось тут ми й зупинимося,— сказала вона.
Вони посідали у сіно, спочатку просто глибоко дихаючи і насолоджуючись відпочинком, обоє були трохи втомлені. Вони простягнулися, прислухаючись до тиші, відчуваючи, як з їхнього чола зникає волога і їхні обличчя поступово охололи. Ґольдмунд сидів навпочіпки з приємним відчуттям утоми і, граючись, зводив докупи й розводив коліна, глибоко дихаючи, він втягував у себе ніч і запах сіна і не думав ні про минуле, ні про майбутнє. Лише поволі він дав запахові й теплу коханої звабити й зачарувати його, інколи відповідаючи на погладжування її рук і, ощасливлений, відчував, як вона поступово розпашілася коло нього й підсувалася до нього все ближче і ближче. Ні, тут не потрібно було ні слів, ні думок. Він чітко відчував усе, що було важливе і прекрасне, молоду силу і просту здорову красу жіночого тіла, його теплоту і пристрасть; він також чітко відчував, що вона бажала бути коханою інакше, як першого разу, що на цей раз вона хотіла не спокушати й навчати його, а очікувала на його власну агресивність та пристрасне бажання. Він спокійно дозволив цим струменям пройти крізь себе, щасливий, він відчував беззвучний, тихо наростаючий вогонь, що палахкотів у них обох усередині і робив їхній невеликий притулок дихаючим, палаючим осереддям мовчазної ночі.
Коли Ґольдмунд нахилився над обличчям Лізи й почав у темряві цілувати її вуста, то раптом побачив, як її очі й чоло заблищали у м'якому світлі, він зачудовано придивився і помітив, як світло замерехтіло і швидко стало яскравішим. Тоді він зрозумів і обернувся: понад краєм довгої ділянки чорного лісу зійшов місяць. Він бачив, як дивовижно ковзає біле м'яке світло по її чолу і щоках, по округлій тонкій шиї, і промовив тихо й захоплено: "Яка ти гарна!"
Вона засміялася, ніби отримала подарунок, він припідняв її, обережно стягуючи з неї одяг, допоміг його скинути й оголив її, і її плечі та груди заблищали на холодному місячному світлі. Очима й вустами він захоплено йшов слідом за ніжними тінями, вдивлявся і вкривав поцілунками. Мов зачарована, вона не рухалася, з опущеним поглядом і урочистим виразом, так, ніби навіть для неї самої врода її вперше відкрилася в цю хвилю.
Розділ сьомий
Ліза покидає Ґольдмунда. Далі він мандрує сам, відходячи все далі від монастиря та блукаючи невідомими краями. В лісі його вражає й захоплює розмаїття тваринного світу, у нього з ‘являється бажання перевтілитись у лісових мешканців. Зголоднілий, він приблукав до одного бідного селянського господарства. Йому дали поїсти і переночувати на сіні за хатою господарів. Господиня крадькома приносить Ґольдмундові трохи харчів. Вони кохаються, і потім господиня йде додому.
Розділ восьмий
Довго мандрував уже Ґольдмунд, рідко ночував він двічі на тому самому місці, всюди жінки його прагнули й ощасливлювали, від сонця він засмаг, а від мандрівок та пісненького харчу добряче схуд. Багато жінок прощалися з ним зраночку та й ішли геть, не одна з них була у сльозах, а Ґольдмунд думав собі не раз: "Чому жодна з них не лишається зі мною? Чому, коли вони вже мене кохають і заради однієї любовної ночі зраджують шлюбну вірність — чому вони тут же повертаються до своїх чоловіків, хоча й бояться, що їх там переважно чекає одне лише лупцювання?" Жодна всерйоз не прохала його залишитися, жодна ніколи не попросила узяти її з собою й не була готова через любов ділити із ним радість і нужду мандрівного життя. Він, щоправда, і не просив про це жодну з них, і жодній на таке навіть не натякав; коли він запитував своє серце, то бачив, що йому була дорогою його свобода. Він не міг пригадати жодної коханки, за якою не припинив би тужити в обіймах якоїсь іншої. І все ж таки було йому дивно і трохи сумно, що кохання всюди виглядало таким швидкоплинним: і жіноче, і його власне, і що воно так само швидко могло насититись, як і розгорітися. Хіба це було добре? Хіба було так завжди і всюди? Може, то було щось у ньому самому, можливо, то він сам був так створений, що жінки, хоча його й прагнули і вважали вродливим, та не хотіли бути разом з ним інакше, як для того короткого, безсловесного зв'язку на сіні або десь серед моху? Може, справа полягала в тому, що життя його проходило в мандрах і що осілий люд відчував страх перед життям безпритульного? А може, це у ньому, у його особі вся справа, що жінки прагнули його, як гарної ляльки й тулили до себе, а потім геть усі втікали назад до своїх чоловіків, навіть якщо там на них чекали побої? Він не знав.