Розділ шостий
Одного дня отець Ансельм покликав Ґольдмунда до своєї аптеки, у ту чудову комірку, де дивовижно пахло цілющим зіллям. Тут Ґольмунд добре орієнтувався. Серед листків паперу отець показав йому добре збережену висохлу рослину й запитав, чи він її знає і чи може точно описати, який вона вигляд має десь у полі. Так, сказав Ґольдмунд, він може, рослина називається звіробій. Він повинен був точно описати всі її прикмети. Старий монах був задоволений і дав своєму юному другові завдання зібрати після обіду велику в'язку таких рослин, вказавши місця, де вони росли особливо рясно.
— Отримаєш за це вільний від уроків пополудень, мій любий, ти ж нічого не матимеш проти цього, та й нічого не втратиш. Наука — це не тільки ваша дурна граматика, знання природи — це теж наука.
Ґольдмунд подякував за таке любе завдання — кілька годин збирати квіти замість того, щоб сидіти у школі. Щоб його радість була зовсім повною, він випрохав у стайничого коня Блеса. Відразу після обіду Ґольдмунд вивів його зі стайні, і той бурхливо привітав його. Хлопець скочив на коня і поскакав собі задоволено назустріч теплому світлому дневі. Якусь годинку він прогулювався верхи, насолоджувався і повітрям, і пахощами полів, а передусім самою їздою верхи, потім пригадав про завдання й знайшов одне з місць, описаних отцем. Прив'язавши під розлогим кленом коня, він поговорив з ним, дав йому погризти хліба і подався на пошуки рослини. Тут лежало кілька необроблених клаптів поля, пишно вкритих розмаїтими бур'янами, невеличкі мізерні маки з останніми блідими квітами і з багатьма вже дозрілими коробочками стояли тут поміж висохлими вусиками гороб'ячого горошку, світло-блакитним квітучим цикорієм та вицвілим гірчаком, на межі між двома полями у кількох купах нагромадженого польового каміння жили ящірки, тут же стирчали вже й перші, вкриті жовтим цвітом стебла звіробою, і Ґольдмунд почав їх збирати. Коли він уже зібрав добрий жмут, то сів на каміння відпочити. Було жарко, і він пожадливо дивився на густу тінь далекого узлісся, проте аж так далеко відходити від рослин і від свого коня не хотів, звідси він усе ще міг його бачити. Він і далі сидів на теплій ріні, зовсім не рухаючись, аби побачити, як вилазять ящірки, що були повтікали, нюхав звіробій і розглядав його маленькі листки на сонці, щоб побачити у них сотні малюсіньких проколів голочок.
Дивовижно, думав він, на кожному з листочків ніби викололи це маленьке зоряне небо, витончене, як вишивка. Адже все було дивовижним і незбагненним. Ящірки, рослини, навіть каміння, а також зорі, взагалі все. Отець Ансельм, такий прихильний до нього, сам уже не міг збирати звіробій, його боліли ноги, у деякі дні він зовсім не міг рухатися, і його знання ліків не могло цього вилікувати. Можливо, незабаром він одного дня помре і лікарські рослини в кімнаті й далі духмяно пахнутимуть, але старого отця юсе більше там не буде. Та, можливо, він житиме ще довго, може, десять або й двадцять років, і матиме й далі те саме сиве рідке волосся і ті самі смішні зморшки довкола очей; а от сам він, Ґольдмунд, що буде з ним через двадцять років? Ах, усе було таке незрозуміле і, власне кажучи, сумне, хоча було водночас і прекрасне. Людина нічого не знала. Отак жила вона собі, сновигала по землі чи гасала верхи по лісах, і деякі речі дивилися на неї так вимогливо і так багатообіцяюче, і з такою силою розбурхуючи пристрасті й тугу: вечірня зірка, блакитна квітка-дзвіночок, вкрите зеленим очеретом озеро, око людини чи корови; а деколи було так, ніби ось-ось мусило б статися щось нечуване, або довгоочікуване, з усього мусила б упасти завіса, та потім усе минало, і нічого не ставалося, і потаємні чари залишалися нерозгаданими, і зрештою людина старіла й була такою смішною, як отець Ансельм, або такою мудрою, як абат Даніель, та все ще, мабуть, так і не знала зовсім нічого, чекаючи й далі прислухаючись.
Він підняв порожню черепашку равлика, вона була зовсім тепла від сонячного проміння і легко деренчала між камінням. Заглиблений у себе, він розглядав завитки цього будиночка, таку собі з надрізами спіраль, кумедне звуження верхівки й порожній отвір, у якому мерехтіло щось перламутрове. Він заплющив очі, щоб на доторк відчути пальцями форми, це в нього віддавна була така звичка й розвага. Обертаючи равлика між вільними пальцями, він легенько гладив його, без натиску, милувався його формами, ощасливлений дивом його утворення, чарами чогось тілесного. Це, думав він замріяно, був один із недоліків школи та вченості; це, здавалося, було однією з тенденцій вченості — усе бачити і зображати так, ніби воно було пласке й мало лише два виміри. Чомусь йому здавалося, що власне в цьому полягав недолік і малозначущість усього, що стосувалося розумування, проте він не зміг затриматися на цій думці, тому що равлик вислизнув йому з пальців, він почував себе втомленим і сонним. Схиливши голову на свої трави, що, в'янучи, пахли все дужче й дужче, він на сонечку заснув. По його черевиках бігали ящірки, рослини в'янули на його колінах, під кленом на нього чекав і вже нетерпеливився Блес.
Здалека хтось наближався, з лісу підійшла молода жінка із засмаглим обличчям, у вицвілій блакитній спідниці, червоній хустині, зав'язаній на чорному волоссі. Жінка підійшла ближче, в руках у неї був вузлик, у вустах вона тримала маленьку яскраво-червону польову гвоздику. Вона побачила, як він сидів там, довго на віддалі розглядаючи його з цікавістю й недовірою, побачила, що він спав, обережно ступаючи своїми засмаглими голими ногами, підійшла ближче, зупинилася просто перед ним і стала на нього дивитися. Її недовір'я зникло, вродливий сплячий юнак зовсім не був небезпечним, він їй навіть дуже подобався — що привело його на ці перелоги? Він збирав квіти усміхаючись, вона побачила, що вони вже зав'яли.
Ґольдмунд розплющив очі, повертаючись із пралісу снів. Голова його лежала на чомусь м'якому, на колінах якоїсь жінки, у його заспані зачудовані очі зблизька дивилися чужі очі, карі, повні тепла. Він не злякався, небезпеки не було, карі зорі світилися згори приязно й тепло. Ось жінка усміхнулася у відповідь на його здивований погляд, усмішка її була дуже привітною, він і сам почав поволі усміхатися. До його усміхнених вуст наблизилися її вуста, вони привітали одне одного ніжним поцілунком, під час якого Ґольдмунд відразу пригадав той вечір у селі й дівчиська з косами. Та поцілунок ще не закінчився. Вуста жінки затрималися на його вустах, продовжували гратися, вони дражнилися й принаджували і зрештою обхопили його вуста сильно і хтиво, розворушили його кров і розбурхали її до глибини, і під час довгої німої гри засмагла жінка віддалася хлопцеві, м'яко повчаючи його, дозволяла йому шукати й знаходити, дала йому спалахнути і потім те полум'я згасити. Чудова блаженність кохання розкинула над ним своє шатро, розгорілася золотом-жаром, добігла кінця і погасла. Він лежав із заплющеними очима, обличчя його лежало на жіночих грудях. Не було промовлено жодного слова. Жінка лежала нерухомо, легко гладила його волосся і повільно дала йому прийти до тями. Зрештою він розплющив очі.