Василь Іванович підняв лице своє, рукою поманив до себе сторожа.
– Підведи мене, голова болить! – зміг вимовити, хапаючись за голову.
Сторож боязко підвів його і посадовив у крісло. На здивовання йому Василь Іванович обняв його за плечі і боляче, наче дитина мала, заплакав.
– Проведи мене додому, сам не можу! Ах, який сон страшний! – сказав він і, помітивши свого портфеля на столі, скрикнув!
Тоді схопив його під руки, зіперся на плече сторожеві і, голову низько схиливши, вийшов за двері.
На вулиці перед ними розступалися люди, вдивлялися у бліде лице Василя Івановича і голосно, наче вирок над злочинцем, говорили!
– Де він напився?
– Іди, я вже сам! – сказав сторожеві Василь Іванович. – Спасибі тобі!
Коли дійшов на ріг вулиці, чомусь, сам не розуміючи чому саме, руку сховав собі на грудях і трохи не повалився на камінь.
Його таємницю було порушено незграбною брудною рукою людини…
Можна тільки уявити, що стала б робити людина, бувши на місці Василя Івановича. Не обійшлося б тут без плачу, без крику. Міліція й інші керуючі органи влади були б поінформовані, на завтра у газеті було б уміщено петитом про неможливий, нелюдський вчинок або бандитський напад.
А Василь Іванович тільки зідхнув і поволі подався вулицею. Він уже не міг страждати. Все щастя його, вся радість його була украдена. Був, наче свіжий плід виїдений усередині, сама шкаралупа. Уже не знав, куди йде, – тільки ухо ловило тиху музику, що доносилася з темних кущів скверика.
Там сидів лірник сліпий, незрячими очима дивився на людей, розбитим голосом виводив якусь невідому пісню.
Василь Іванович зупинився перед ним і прислухався. Він не помічав збоку себе нічого. Не бачив, як зідхав спекулянт з Нарєжної, як плакав щасливий юнак, голову свою низько схиливши, і печальними устами посміхалася повія, прислухаючись до лірника.
Лірник співав.
"Колись, давно дуже, ще як не було зла на землі, жили двоє юнаків. Братерською любов’ю споєні, вони пройшли землі далекі, бачили чужі племена й народи, прислухалися до мудрого шелесту гаїв і говорили з вітром бистрим у темних, високих горах.
Так жили брати.
А як смерть прийшла – стали раду вести.
– Станемо, брате, деревами родючими на степу! – каже старший брат. – З наших гілок рясних людина зриватиме овочі пахучі і хвалитиме бога свого під затінком нашим синім.
– Ти старший і слово твоє мудре! – каже другий. – Вислухай же і мене, брате. Глянь кругом і побачиш, що на землі нема недостатку людям. Підніми ж лице своє і побачиш небо вечірнє, чорне й сумне, як вітер осінній у полі. Краще станемо, брате, зорями ясними на небі, вийде тоді людина з печери своєї і буде милуватися нами.
І стали брати на цьому.
На землі радости кінця й краю немає. Народи глянули на небо, з печер глибоких вилазили немічні діди й маленькі діти і дивились у небо, де переливались любов’ю святою дві зірки.
Минали віки, народи руками ніжними зривали стиглий плід з дерев і славили бога свого перед високим, білим огнем.
А в небі раділи брати. Уночі бачили вогонь на землі, бачили, як переходили племена з місця на місце і не було між ними злоби й зненависті.
Так ішли віки, кудись за сонцем.
Одного разу менший брат запитав у старшого:
– Чому сумний? Твоє проміння згасло, а лице змарніло, печаллю й тугою вкрилося?
– Брате, глянь униз, ти побачиш людину під скелею – у неї кров на лиці. Цю людину забила людина.
– Забила людина, брате? – тривожно перепитав менший.
– Так. Я неспокійний, я зійду знову до людей, щоб вернути їм загублену любов.
І бачили люди, що серед ночі глухої зірвалася велика зірка з неба, огнем синім оперезавши далекі обрії.
Ходив старший брат по землі, в розпуці чоло своє хилив над мертвою людиною і плакав дощами осінніми серед порожнього, німого степу, аж доки люди забили камінням його, за те, що він учив їх любити один одного.
Тоді менший брат упав зіркою кривавою на землю і в святій зненависті своїй почав пригноблені племена вчити повстати проти дужчих за себе.
І чорне небо тепер, і холодні зорі, і вітер осінній у полі журно хилить жовту траву до сирої землі…"
Уже давно лірник сльози витер з очей, давно вже люди скупо одійшли од нього, – один тільки Василь Іванович стояв, голову низько схиливши, здавалося, завмер він у якомусь напруженому чеканню.
Тоді тільки, коли лірник заграв щось веселе, він підняв голову і п’яною, розбитою ходою одійшов убік, сів на тумбі, беззмістовно поглядаючи перед себе.
Вулиця стала порожніти. Було тихо й сумно. На розі непорушно стояли вартові.
Десь промчалась карета "швидкої допомоги", і знову стало пронизливо тихо.
І ніхто не бачив, що над містом зірвалася зірка, спалахнула вогнем синім і швидко покотилася з неба. Василь Іванович почув, як фосфоричне сяйво різнуло йому по очах і щезло. Він знову байдуже голову свою вібрав у плечі і зараз же, наче хто його підняв за волосся, скочив на ноги.
– Караул! – встиг крикнути він, учепившися за свого портфеля. – Грабують!
Але дужа людина вирвала портфеля з його рук, швидко повернулася на закаблуках і за хвилину зникла у темному проїзді.
Василь Іванович підбіг до вартового міліціонера, підняв руки над головою й крикнув:
– Чому спите? Грабують, бачите? Шукайте його!
Міліціонер глянув йому в лице, одійшов убік, спокійно промовив:
– До чорта йдіть. Пізно вже! Марш!
Василь Іванович прожогом убіг під проїзд, де зникла людина з його портфелем, підійшов до високої стіни і злякано закам’янів на місці.
Він побачив, що той самий злочинець одімкнув портфеля, поклав перед собою і, сказавши якесь невідоме слово, посміхнувся. За хвилину з портфеля вискочив низький на зріст чоловік у високих чоботях і шкірянці, підійшов до стіни і стомлено хусточкою витер собі лице.
Василь Іванович похитнувся, упав на камінь і застогнав.
Над ним зупинилося двоє людей.
– Що з ним, Нарцисе? – тихо сказав вищий.
– Не жартуй, Геркулане! Ти ж бачив сам? Це його портфель!
Василь Іванович чув, як вони говорили, але з жаху не показав і виду, що був живий. Коли ж вони вийшли на вулицю, піднявся на руках і на чім світ стоїть гукнув:
– Банда, рятуйте!
Десь на вулиці весело зареготалося.
Розділ III