Треба було мені переписати рукопис на машині. Але в Моршині це було неможливо. Та й розумів я, що лишатися в такому малому селі — це було б безглуздя. Перебув потрібний період, щоб мисливці збились із сліду, а чи поки інтерес до мене втратив актуальність — і добре. А тепер треба взагалі пірнати в глибоку воду. Такою є велике місто. І я подався до Львова. Це було на шістнадцятий день. Рано, на світанку.
6
Переписати велику річ, на яких 400 сторінок машинопису, в тих умовах, які я мав (без грошей, без належних знайомств) у Львові, — це була неабияка проблема для мене. Я б сказав, що все це переписування — це був тяжкий іспит снаги і нервів, продовження пригодницьких походеньок.
Жив я, де прийшлося. Або, можна сказати, що я ніде не жив, я друкував.
Почав переписувати рукопис у одної випадково знайомої націоналістки-бандерівки, пані К. М-н. Чоловік її дозволив скористатися їхньою друкарською машинкою і кутком в якомусь закапелку. І от я, в тому закапелку, друкував цілі вечори й ночі.
Дозволити якомусь "вар'ятові" цілі ночі ляпати на машинці, викликаючи підозру в сусід, а головне — завжди наражаючись на ризик нічного контролю німецьких органів безпеки,— це вже саме з боку пані М. було виявом цивільної відваги. Можна з цього збагнути, яка ж велика пошана в цієї пані була до літератури! Ситуація ж (власне, почуття відповідальностi та почуття масштабів можливої катастрофи) ще ускладнювалася тим, що це мешкання — це було не взагалі людське мешкання, а це був явочний пункт чи пункт зв'язку різної підпільної націоналістичної братії... З багатьма великими підпільними "рибами" я й мав там нагоду познайомитися, хоч і не уявляв точно, хто це, що це такі от "риби", а думав, що це такі собі звичайні мирні обивателі, літературні знайомі пані М.
Там я познайомився вперше і потім коротко зійшовся з Йосипом Позичанюком. І це, власне, він дав мені тоді недвозначно зрозуміти, що я божевільний з таким моїм тут друкуванням, пояснивши, в чому суть.
Я забрав свою "дитину" в торбу, подякував пані за такий гарний закуток, де так зручно було друкувати ночами і навіть спати за машинкою, і пішов шукати чогось більш підходящого.
Мушу сказати, що я завжди подивлятиму тодішнє львівське українське суспільство, рівень його почуття національної відповідальносте та готовности ризикувати, якщо треба, для добра національної справи. Якби я шукав притулку тільки як отака собі проста людина, щоб прихилити голову, то, може б, мені було тяжче. Але як йшлося про допомогу літературі, про допомогу українському письменникові в його праці в таких драконячих життєвих умовах, то я зустрів те, чого я й не сподівався. Співчуття і допомогу. Хтось познайомив мене з родиною знаного львівського адвоката Р., пояснивши в чому річ, чого чоловікові треба. Того ж вечора мене було впущено в контору цього адвоката і зроблено мене її господарем на кожну цілу ніч. Кожного вечора стелено мені постіль на стільцях, ставлено на столику, поруч машинки, кухоль молока і щось із їжі, під машинку стелено згорнутого коца, щоб не торохтіла, вікна добре затуляно, — працюй, чоловіче!
І я працював. Ночами. Вдень, на жаль, працювати не міг, бо контора вдень урядувала.
І було мені дуже добре. Тільки безсоння валило мене з ніг. Я почував, що довго так не потягну. Бо, не спавши ночами, я не міг до пуття виспатися і вдень, бо таки ніде було. А стеленою мені постіллю не користався, бо ніколи було. А робота, як на зло, посувалася дуже поволі. Поминаючи те, що рукопис був дуже вже записаний двома авторами, я ж ще мусив і виправляти його стилістично, вишліфовувати. Я вже боявся, що так і не кінчу справи — або звалюся з ніг від перевтоми, або одної ночі налетить гестапо чи поліція,— ану що тут таке торохтить ночами!? Подать сюди "Тяпкіна-Ляпкіна"! Виявилося, що написати річ зовсім легко, а от переписати її — це в сто разів річ тяжча. Мабуть, від тих днів (вірніше, ночей) мого переписування я страшенно не люблю переписувати сам свої речі на машинці.
Після яких 10-х ночей праці я надрукував лише яких 200 стор. машинопису. А це ж тільки половина. Просто — не видно краю цій стуканині. Голова ломиться. Хоч викидай усе. Вже я почав байдужіти і, можна сказати, заломлюватися. Перед простою річчю — перед утомою, перед неспроможністю все самому переписати. І почав ненавидіти свій твір.
Та, на щастя, виручила мене добра людина,— друкарка такої кваліфікації, якої я мало зустрічав у своєму житті. Це була п. Ц-к, дружина одного знаного українського журналіста зі Сходу.
Під мою диктовку вона мені переписала решту рукопису за два вечори. Це було щастя! Як все просто і легко! Це все мені коштувало яких пару сот злотих, що я їх мав щастя частково одержати яко гонорар з "Наших днів" за якусь річ, там друковану, а частково позичити.
Тоді саме було проголошено літературний конкурс "Українським видавництвом". Один примірник рукопису я віддав на конкурс. Один послав до "Вечірньої години", бо в успіх конкурсу не вірив, навіть не вірив, що він взагалі відбудеться в такий напружений час, коли все на колесах і має геть зірватися з якоря під натиском бурі зі сходу. А оригінал твору двох авторів — більшого й меншого — віддав одній знайомій для схову. Вірніше, лишив на пам'ять, бо глибоко був переконаний, що ані з тією знайомою панною (чи панією), ані з моїм маленьким помічником, ані з нашим рукописом, так славно і пильно нами записаним та змальованим, мені вже не судилося побачитись.
Сам я перейшов у підпілля. Сказати по совісті, долею свого твору я вже й не цікавився.
Мені тільки дуже хотілося, щоб Любченко вийшов на волю, щоб ми з ним зустрілися й я міг йому при тій зустрічі сказати: "От, бачиш! Як воно смішно буває!"
Ось так народилась книга — "Тигролови". І пішла тепер сама жити.
7
Поки моя книга робила початкові кроки, так би мовити, здобувала собі якесь місце на білому світі, я встиг з'їздити з транспортом медикаментів на Волинь, в УПА. Причому мушу тут сказати, що це було взагалі божевільне підприємство і божевільне було моє поступовання, що взяв у тому участь. Але я пішов на те свідомо і вийшов з того цілий і зовсім не жалію, ані про цю, ані про іншу дальшу участь в українському тодішньому безвиглядному, трагічному резистансі. Божевільність та зухвалість підприємства полягала в тім, що транспорт споряджався серед білого дня на Сикстуській вулиці і шансів на те, що він щасливо рушить з місця, було яких десять, а решта була за те, що все тут же і скінчиться, а учасники будуть перевішані на цій же вулиці. Перед тим могло ще бути трохи побитого скла, а може ще трохи продірявлених нацистських голів. Друга половина божевільности цього підприємства полягала в тім, що, поминаючи можливість кожночасної сутички з німцями, транспорт ішов на Волинь через територію низки польських сіл, збурених відплатною акцією, і треба було великого щастя та великої відваги, щоб крізь них дістатися до мети цілими. Та ще й повернутися назад! Але щастя і відваги не бракувало тим молодим і зеленим хлопцям, що я з ними рушив у таке плавання. Ті молодики були все-таки гідні всякого подиву. Та це все речі, про які треба колись окремо писати, бо це теми для книг, а не для побіжних нарисів.