Сміт покрутив чашкою. Напевно, щось потрапило в чай, подумав Рімо.
— Якщо він ще живий, ваша задача — довідатися, яку інформацію вдалося Маклірі зібрати про Максвелла. Цей Максвелл — ваше завдання номер два.
— Хто це?
— Ми не знаємо. Наскільки відомо, він надає платні послуги гангстерським синдикатам Нью-Йорка. Сфера його діяльності — вбивства. Але як, де і коли він діє — невідомо. Потрібно з ним покінчити, і якомога швидше. Якщо протягом тижня вам це не удасться, не намагайтеся зв'язатися з нами. У цьому випадку нам, імовірніше усього, доведеться прикрити крамничку тут і перебратися в інше місце.
— А я?
— Є два шляхи. Перший — продовжити пошуки Максвелла, але це на ваш розсуд. Другий — на якийсь час осісти на дно де-небудь у Нью-Йорку. Читайте розділ приватних оголошень у "Нью-Йорк Таймс". Якщо нам знадобиться вийти з вами на зв'язок, ми опублікуємо оголошення. Замість підпису
— хрест, символ КЮРЕ.
— А якщо мені все-таки вдасться виконати завдання?
Не обертаючись, Сміт поставив чашку на стіл.
— Якщо приберете Максвелла за тиждень — будемо працювати далі. У цьому випадку — відпочивайте і стежите за оголошеннями в "Таймс"... З вами зв'яжуться.
— Відкіля брати гроші на життя?
— Візьміть із собою стільки, скільки вважаєте за необхідне. При наступному контакті одержите ще. — Сміт скоромовкою назвав телефонний номер. — Користуйтеся ним тільки у випадку крайньої, повторюю, крайньої необхідності. За цим номером ви зможете зв'язатися зі мною щодня з 14.55 до 15.05. Тільки в цей час.
— Не розумію, чому я повинен піти на дно, якщо не вигорить справа з Максвеллом? — не втримався Рімо. Він не міг не задати цього питання: події розвивалися для нього занадто стрімко.
— Ми найменше зацікавлені в тому, щоб в один прекрасний день ви з'явилися у Фолкрофт. Ну, не вийде з Максвеллом. Одне завдання, один підпільний штаб, це, зрештою, не так важливо. Головне — зберегти таємницю КЮРЕ. Тому так важливо ваше завдання по Маклірі. Він, повторюю, сполучна ланка ланцюжка, яку необхідно перервати. У випадку невдачі, — отут його голос здригнувся, — доведеться позбуватися і від вас... Іншого виходу в нас, врахуйте, не буде. Якщо проговоритеся — теж. Я сам це зроблю. Маклірі знаходиться в госпіталі під ім'ям Франка Джексона. У мене все. До побачення.
Людина повернулася, начебто збиралася простягнути на прощання руку, але передумала і схрестила руки на груди.
— У нашій справі не варто заводити друзів. До речі, намагайтеся прикінчити Маклірі швидше, добре?
Очі в Сміта були почервонілі, відзначив Рімо і попростував в кімнату триста сім.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Два слідчі з управління поліції Іст-Гудзона піднімалися в безшумному ліфті будинку-вежі "Ламоніка" на приватний дванадцятий поверх.
Тиша в кабіні діяла гнітюче, і обоє мовчали. Сержант Грувер, пузата людина з погаслою сигарою в зубах, спостерігав за номерами поверхів, що запалюються по черзі. Його напарник Рід, відомий серед колег у Управлінні по розслідуванню убивств під прізвиськом "Худий Рід", сковзав олівцем по сторінках у чорній записній книжці.
— Він звалився щонайменше з дев'ятого поверху, — вимовив Рід.
Грувер щось пробурчав у відповідь.
— Говорити він не може.
— А ти б зміг, якби звалився з дев'ятого поверху? — запитав Грувер і поторкав пухким волохатим пальцем відполіровану до блиску панель ліфта. — Ні чорта він скаже, його і до лікарні-то не довезуть.
— Але він спочатку ще міг говорити, я сам чув, як він щось сказав одному з тих, хто тяг носилки.
— Чув, чув... Відв'яжися ти від мене! — Кров кинулася Груверу в обличчя. — Чув він. Ну і що? Мені узагалі все це не подобається. Чув він!
— Чого ти на мене репетуєш? — заволав Рід. — Я, чи що, винний, що ми зобов'язані тепер допитувати власника "Ламоніки"?!
Грувер змахнув порошину з полірованої панелі. Разом з Рідом вони працювали вже майже вісім років, і обидва прекрасно знали про дурну, якщо не сказати небезпечну, репутацію цього будинку.
Цьому будинку з розкішними апартаментами найдоречніше місце було в одному з кращих районів Нью-Йорка, але його чомусь вибудували в Іст-Гудзоні. Дванадцяти поверховий будинок приносив місту податки з чотирьох з половиною мільйонів доларів, у які оцінювалася дванадцятиповерхівка. Своїм існуванням вежа "Ламоніка" підтримувала баланс муніципального бюджету, знижуючи податки городян. Це була одна з багатьох причин, з яких влада в місті вже майже десять років належала тій політичній партії, яка користувалася підтримкою власника чудового білого будинку, що піднімався над триповерховою злиденністю, яка обліпила його основу.
Мер міста видав обов'язкову до виконання всіма поліцейськими інструкцію, згідно якої патрульний поліцейський автомобіль повинен був цілодобово курсувати навколо вежі. Будь-кому з поліцейських не дозволялося входити в будинок без дозволу мера. Поліцейських, крім того, зобов'язували відповідати на виклики, які виходили з будинку, на пріоритетній основі.
Якщо пан Норман Фелтон, власник будинку, що займає всі двадцять три кімнати на дванадцятому поверсі, звернеться в поліцію, управління поліції Іст-Гудзона зобов'язане було негайно надати йому сприяння, сповістивши попередньо мера, що відразу дізнавався, чи може він особисто зробити що-небудь для пана Фелтона, відомого своєю щедрістю в справах політичних.
Грувер потер панель ліфта рукавом пальто, відступив на крок і помилувався роботою. Блиск!
— Ти повинен був спершу зателефонувати мерові, — сказав Рід. Ліфт зупинився.
— Повинен, повинен... Його вдома не було! Що ти до мене прив'язався?!
Круглі щоки Грувера знову почервоніли. Востаннє переконавшись в тому, що панелі ліфта повернуто її колишній бездоганний вигляд, він ступив на пухнастий темно-зелений килим фойє. Двері ліфта закрилися. Обернувшись, Грувер помітив, що кнопки виклику ліфта не було.
Він підштовхнув Ріда ліктем. Єдиним виходом з фойє тепер були білі двері з вічком у центрі, без ручки, з петлями, забраними всередину.
Добре освітлене фойє нагадувало тюремну газову камеру з тією різницею, що тут не було навіть отвору, через який в посудину з кислотою кидають таблетку, що викликає смертоносну реакцію.