— Ви мені очей не замилите!
— Як же я можу держати в себе на службі капітана, що завдає мені в вічі брехню?
Капітан Детмар на хвильку сторопів. Щоки й губи йому знов затіпались, але він не міг здобутися на слово. Данкен байдуже пахкав сигарою й поглядав за корму — на хмару, що несла шквал.
— На Таїті Лі-Гун привіз з берега пошту, — почав нарешті капітан. — Ми туди заходили ненадовго і вже відпливали. Ви не прочитали листів зразу, а як вийшли в море, було вже запізно. Ось чого ви не звільнили мене на Таїті. Я ж знаю! Я побачив того довгастого конверта, як Лі-Гун підіймався на борт. То був лист від губернатора Каліфорнії, там на кутику конверта було надруковано чорним по білому. Ви виорали все нишком від мене. Якийсь волоцюга в Гонолулу чогось вам натуркав, і ви мерщій написали губернаторові, щоб перевірити. І ото Лі-Гун привіз вам відповідь. Чого ви не спитали мене, як чоловік чоловіка? Ні, вам треба було все рознюхувати в мене поза спиною, хоч ви добре знали, що ця служба — для мене єдина нагода знов стати на ноги. А прочитавши губернаторового листа, ви зразу вирішили спекатись мене. Я ж бачив це по вашому обличчю щодня, всі оці місяці, відколи ми з Таїті. Я вас обох бачив, які ви в вічі були зі мною чемні, аж солодкі, а поза очі, в куточках, шепотілися про мене й про ту історію у Фріско.
— Ви скінчили? — запитав Данкен тихим, напруженим голосом. — Усе скінчили?
Капітан Детмар не відповів.
— Тоді й я вам дещо скажу. Це якраз через ту історію у Фріско я не звільнив вас на Таїті. Бо ви, далебі, давали мені досить приводів для того. Але я розумів, що вам, як нікому, потрібна нагода реабілітувати себе. Якби на вас не було цієї чорної плями, я б вас звільнив, тільки-но дізнався, як ви мене обкрадаєте.
Капітан Детмар здивовано кліпнув очима, розтулив був рота щось сказати, та, видно, передумав.
— Ось хоч би тоді, як ми шпаклювали палубу, перебирали двигуна, ставили бронзові оправки на стерно, нового спінакер-гіка та шлюпбалки і лагодили шлюпку. Ви підтвердили рахунок з корабельні. Там стояло чотири тисячі сто двадцять два франки. За нормальними цінами вся ця робота коштує дві з половиною тисячі, ані на сантим не більше.
— Коли ви дужче вірите отим береговим акулам, ніж мені... — почав був Детмар хрипким голосом.
— Не вибріхуйтеся — шкода праці, — холодно провадив Данкен. — Я сам усе перевірив. Я потяг Флобена просто до губернатора, і старий шахрай признався, що дописав тисячу шістсот зайвих. Сказав, що це ви його на те підбили,
Тисяча двісті пішла вам, а його пайка — чотириста франків і саме замовлення. Не перебивайте мене. Я маю тут у каюті його письмове свідчення. І я б вас був ще тоді зсадив на берег, якби над вами не висіла така хмара. Вам слід було дати нагоду: або виправдайтеся, або йдіть просто до дідька в зуби. І я вам дав таку нагоду. Ну, що ви маєте на це сказати?
— А що сказав губернатор? — брутально запитав Детмар.
— Який губернатор?
— Каліфорнії. Чи й він мене оббрехав, як і всі?
— Я вам розповім, що він мені сказав. Він сказав, що вас засуджено на підставі непрямих доказів, і тільки завдяки цьому вам присудили довічне ув’язнення, а не зашморг; що ви весь час уперто заперечували свою провину; що ви паршива вівця в роду мерілендських Детмарів; що вони всі пружини натискали, які лише можливо, щоб вас помилувано; що в ув’язненні поводилися ви зразково; що він сам був прокурором, коли вас суджено; що коли ви відсиділи сім років, він здався на прохання вашої рідні й помилував вас; що він сам має сумнів, чи то справді ви вбили Максвіні.
Данкен замовк, відвернувся і втупив очі в хмару. Детмарове обличчя знов жахливо затіпалось.
— Ну, то губернатор помиляється, — сказав він нарешті, засміявшись. — Таки я вбив Максвіні. Я тоді вмисне напоїв вахтового і затовк Максвіні на смерть у його ж койці. Тим самим шворнем, що потім фігурував серед доказів па слідстві. Я йому й отямитись не дав — потовк його на драглі. Хочете знати, як усе було?
Данкен поглянув на нього зацікавлено, як дивляться на всякого виродка, але не відповів.
— О, я не боюся розказувати, — вихвалявся далі Детмар. —— Свідків же помає. А крім того, я тепер вільна людина. Мене помилувало, і, далебі, ніхто в світі вже більш не запакує мене в ту діру. Я зламав Максвіні щелепу першим ударом. Він лежав у койці горілиць і спав. Як я його вдарив, він тільки пробелькотів: "Джіме, на бога! Джіме! "—і зламана щелепа йому так кумедно хилиталася. А я його як уріжу ще раз!.. Ну що, розказувати й далі?
— Це все, що ви маєте сказати? — відмовив Данкен.
— А хіба вам ще не досить?
— Та ні, досить.
— І що ви тепер збираєтесь робити зі мною?
— Висаджу на берег в Ату-Ату.
— А тим часом?
— А тим часом... — Данкен змовк. Вітер, дмухнувши сильніше, розкошлав йому чуба. Зорі над головою погасли, і "Самосет", кермований недбалою рукою, звернув з курсу на чотири румби. — А тим часом поскидайте фали на палубу та станьте самі до стерна. Я викличу команду.
А ще за мить на них налетів шквал. Капітан Детмар метнувся до корми, поздіймав з нагелів змотані бухтами грота-фали й поскидав їх на палубу, щоб були напоготові. З невеличкого кубрика вискочило троє острів’ян — двоє стрибнули до фалів і вчепилися в них, а третій побіг спускати ляду над люком машинного відділення та закривати продухвини. Внизу Лі-Гун з Тоямою вже задраювали світлові люки й підтягували юферси. Данкен засунув накривкою люк кают-компанії й став біля нього, чекаючи. Перші краплі дощу стьобнули його по обличчю, а "Самосет" раптом рвонувся вперед, водночас накренившись спершу на правий, тоді на лівий борт, коли шквальний вітер ударив у його розгорнені вітрила.
Всі стояли й чекали. Однак збавляти ходу не було потреби. Вітер одразу й ущух, і з неба потопом ринула тропічна злива. Небезпека минулась, канаки почали змотувати фали знову на нагелі, і Бойд Данкен спустився вниз.
— Усе гаразд, — весело гукнув він до дружини. — Раз тільки шарпонуло.
— А капітан? — спитала Мінні.
— Просто підпив. У Ату-Ату я його спекаюся.
Проте, перше ніж залізти в свою койку, Данкен начепив собі на голе тіло, під піжаму, пояс із важким автоматичним пістолетом.