На другий день удова не дає в школі розпочати читання Тори: п'ятеро маленьких гробачків зосталося після баса. В суботу ввечері — збори. Кличуть музик. Але вільних прибутків громада не знайшла: порішили, щоб музики обходились без баса, а вдові виплачували його пай; але музики кричать: "Ні! Незгода!" Оркестр без баса — та це ж зовсім не оркестр. На жидівських святах, за дозволом громади, ще можна було б обійтись, але пан без баса і до танцю не стане. Рабин почав доводити, що рятунок єврейської душі важливіше панського танцю, але музики завважали, що рабин — нехай вибачає — в музиці їм не указ. Піднявся ґвалт, крики, зухвальство!
А тим часом господар, що так мудро допитував хлопця, ударив рукою по столу.
— Тихше, панове громадо!
Він має готову пораду: він має хлопця, що дуже охотиться грати на контрабасі і напевно вміє. Нехай видадуть за нього вдову,— то й вовк буде ситий і вівці цілі; до того й громаді все це не стане й копійки...
Дуже можливо, що господар гадав тільки пожартувати, але рабин і громада з одного боку, музики — з другого ухопилися за цю пораду, як той, хто тоне, за дошку. Вдова погодилась, хлопець Аврам так само. І того ж таки місяця справили весілля.
Так несподівано придбав Аврам жінку, п'ятеро дітей зразу і баса з смичком.
З жінкою він живе в згоді: додому він не з'являється, ночує за дверима; цілими днями десь пропадає. Хіба трапиться в містечку свято або баль у пана,— тоді він грає. Дойме його голод, постукає до жінки в вікно, подасть вона окраєць хліба, і він знову щезне, аж поки не захоче їсти. Допитують басиху сусідки, як їй живеться. Сміється: краще і не треба! Чого ще бажать їй, старій жінці? Він не їсть, не п'є; поганого слова їй не скаже; з оркестром рахується вона, його заробіток видають їй на руки... Чого ж їй не стає?
І Авраму, очевидно, теж добре. Спочатку він сильно терпів від музик: він ніяк не попадав в такт, бас грав своє. Музики вже й грать перестануть, а Аврам поважно веде свою партію, ніби приграє якомусь иншому оркестрові, що грає десь далеко-далеко і що чутно його тільки йому самому. Але з часом до цього звикли. Коли грали в панів, то вже знали, що робить: коли п'єса кінчалась, хтось з музик хватав за смичок і придержував. А на єврейських весіллях, то иноді зумисне попускали Аврамові грати, а гості сміялись. Так і веселили добрих людей, особливо за великою вечерею!
Громада, звичайно, була задоволена з Аврама. Тихий, чистий, сидів він завжди лицем до стіни, спиною до людей, щоб ненароком не глянуть на жінку... На весіллях нічого в рота не брав: у нього свій шматок хліба з собою. Ніхто не бачив навіть, коли він його їв; крім того, він цілий рік заступав обов'язки синагогального стукача.
А це тому, що він мав звичай тричі на день грати на басу своє: "Вважай, Ізраелю!" Вранці, як сонце сходило, ввечері, як воно заходило, і опівночі. Удосвіта і ввечері він грав на луках за містечком, а опівночі на базарі. І звуки його баса розпливались в мовчанні матері-ночі, вривалися через ворота, двері та віконниці, у хати й серця. І в цих звуках було щось наївно-глибоке, і ті, кого не будив молоток синагоги, і ті навіть прокидались од звуків — бу-бу, буу-буу! І мимоволі підіймалися люде з ліжка для служби Господу, світили свічі і поспішали до опівнічної молитви.
Иншого разу, бувало, панок кидав свою панну серед танцю, підбігав до Аврама і драв його за пейси за те, що грає не в такт; громадяне на святах сміялися з Аврама, але весь рік, як прокидалися од його контрабаса до опівнічної молитви, зітхали і говорили:
— Немудрий він, бідолаха, але в його звуках щось є, щось повинно бути.
А дехто додавав:
— Бідна, німа душа. Хоче промовити до Господа, і нема в неї иншої мови.
Одного разу відбулося в Томашові знамените весілля, таке весілля, яке буває раз на сто літ. Та й справді! Старшина люблинської громади видавав свою дочку за сина краківського рабина, а Томашів якраз на півдорозі між цими двома містами.
Люблинський старшина бажає ушанувати краківського рабина, нехай знає він, з ким поріднився.
Наказав викотити з льоху бочку червінців на весільні видатки і наперед послав людей до Томашова, щоб приготували все по-королівськи, так, як воно й личить люблинському багатієві-старшині, якому випала честь посвоячитися з краківським рабином.
Приїхали люблинські люде до Томашова і — перше діло — почали шукати місця для весілля; будуть гості з Люблина, з Кракова та й місцевий, томашівський люд. Понаїздять багатирі, домовиті господарі, славетні люде, учені, рабини й судді...
І три оркестри будуть грати. Люблинський оркестр, краківський оркестр, та й томашівці не хотять поступатися.
Осторонь, мало не за містечком, стояла величезна шопа, де взимку сушаться купецькі дрова,— тепер вони на Вислі й пливуть до Гданська. Найняли люблинські люде ту шопу; як Ноїв ковчег завбільшки, наказали розмалювати її знадвору всякими картинами, оббили її з середини, як кушу, дорогими килимами, розставили столи з одного кінця ковчега до другого, окремо для чоловіків і окремо для жінок, прикрасили стіни шанделями й паперовими ліхтариками — то-то роскіш для сорока десятків гостей. І входи поробили; окремо для жінок, окремо для служників, окремо для музик, а посередині великі ворота, з вінцем Тори угорі — для краківського рабина і инших гостей...
І день весілля прийшов. Гості все їдуть та ідуть; розташовують їх по хазяйських домівках. І всяк уважає те за найбільшу честь для себе і поступається гостеві найкращою кімнатою. А коли гості сіли за велику вечерю, коли свічі порозгорялися в шанделях та паперових ліхтарнях, коли засяяло дорогоцінне каміння в сережках та на чолах у жінок, тоді ковчег виповнився світлом святої Тори — краківські та люблинські учені; томашівські — посередині... А на чолі зібрання — краківський рабин.
З'явилася ціла лава служників з рибою на великих полумисках; задзвеніли срібні ножі та виделки; чути гомін за жіночим столом; спливає він в учену розмову за столом краківського рабина — і все те уривається з голосною "веселою" музикою... Три оркестри!.. Грім іде, дрижать на радощах огники по столах і кругом — по стінах; а краківський рабин обперся на спинку свого крісла і п'є втіху.