— Хто се їм се сказав?
— Самі бачать! Хіба не видно, що ти приїхав жити з гото-вика; значить, готовик є у тебе. Бачать вони, що у тебе нічого нема свого, все треба купить; бачать, що ти чоловік новий тут, цін не знаєш, а купить тобі треба, от вони й розуміють, що з тебе можна поживитися, і правлять високі ціни.
— Та се ж і єсть деморалізація?
— Така, коли ще не вдесятеро менш, як і в кожного крамаря. Аж як ти прийдеш до якої крамниці в Петербурзі купити яку цяцьку, крамар заправить з тебе вдесятеро, ніж та цяцька йому коштує, а ти заплатиш не торгуючись, бо у нього скрізь написано "ргіх^іх" *, а в селі люде попросту, без "прифікса", силкуються продать свої злидні чим дорожче, тим ліпше. Бач! Цілком звичайна річ...
— Ну, ні! Не звичайна, се здирство! А то от ще тобі: договорив наймита, за два дні приходить, каже: "Прибавте плату, я помилився, дешево випросив; а не прибавите — покину". Я не прибавив, а він взяв і покинув... Яка ж отеє святість договору?
— Бога бійся, чоловіче! Звідкіль народу довідатись про святість договору! Хто його вчив сьому? Хіба ти не бачиш, яка тут страшенна темнота?
— Школи єсть!..
— Цить-бо! З тих шкіл — як з цапа вовни: одна переводня громадського кошту...-
— Знов же таке недовір'я до кожного, хто не в свитці. Своєму брату не йме віри...
— Кого знає, дак тому вірить...
— Але.жиду вірить!.. Жиду, нехристу вірить! — гарячивсь Шумко.
— Вірить поневолі, бо не має біля себе такої своє ї, християнської душі, котрій би вірив... Пан сертучник од народа ще дальш, ніж жид: пан одчахнувся од народа, одрікся од нього, проміняв свій народ на жида, абощо... Де ти бачив, де знаєш у нас українську національну інтелігенцію? Чи єсть вона? А коли єсть, дак чи вона з народом? Чи вона піклується про народ? Чи веде його до освіти і добра?.. Веде його поліція, начальство... Станові його просвіщають, урядники моралізують... Була б національна інтелігенція, народ би і не цурався її, і вірив би їй. Поживи ти з народом, пізнай його, да з'їж з ним сім мірок гороху, а тоді інша річ...
— Дак, по-твоєму, отсі всі факти, що я вказую,— байдуже?
— Сього я не кажу: я проти фактів ні слова; я тільки показую тобі причини, коріння фактів. Я сам говорив тобі, що в народі багато єсть бридкого, неморального, що та "народна педагогія", котру ти.,.
— Цс! Цс! Ось я тобі зараз покажу "народну педагогію". Он, бачиш, іде табунець дітвори: ото вони ідуть сюди на ігрище... тут, бач, їм справді добре гратися: і холодок, і моріжок... Як приїхали ми, дак вони день-другий боялись приходити, думали, що я закажу; а третього дня приходять, стоять під ворітьми.— Чого ви? — питаю.— Граться,— кажуть,— поприходили, тут наше ігрище, чи пустите, чи можна? — Ідіть,— кажу.— От вони щодня тепер тут...
— То й добре! Твої діти пізнають народних дітей... Шумко аж підскочив.
— Бога бійся! Ти придивись спершу на їхні іграшки, да тоді й скажеш, чи молена припустити туди мені своїх дітей...
— Хіба що? Се ж настояща "народна педагогія"!
— Вона, вона сама.., Да тим-то я й не пускаю до неї своїх дітей. Ось придивись!..
Ми сіли собі збоку. Дітвори прийшло чимало — хлопці й дівчата.
— А в що будемо грати сьогодні? — питає одно.
— У "п'яницю"!
— Ні! Учора у "п'яницю" грали: сьогодні в "злодія" будемо.
— Ну його, того "злодія" — лучче в "гусей",— пищала дівчинка;
— У "п'яницю"!
— У "злодія"!
— У "ката"! У "ката"!
Довго ще йшла спірка у що грати. Рішили у "злодія".
— Примічай! Уважай,— торкав мене під бік Шумко, Мені нічого була вважати, бо я кілька разів бачив отсі дітські іграшки, бачив і "п'яницю", і "злодія", і "ката"... Бачив подібні іграшки в "суд" і між дітьми інтелігенції. Одначе я послухав Шумка і став "примічати".
— А хто буде за злодія?
— Я!
— Я!
— Ні, я! Ти, Петре, не годишся.
— Ну, я!
— Ти ще гірше; ти не вмієш кориться, не вмієш проситься... Нехай Кузьма буде за злодія... Хочеш, Кузьмо? — Кузьма охоче вийшов наперед.
— А за суддю хто?
— Суддею Харита сьогодні.
— Вона не вміє ні сердиться, ні кричать, ні лаяться... От якби Ігнат був суддею.
— Нехай і Ігнат буде...
Ролі пороздавали усім. Началось ігрище.
"Злодій" присів біля дерева і давай стукати по ньому, нібито рубає, краде!.. Два "сторожі" — дівчата з дрючками в руках, нібито з рушницями, підкрались до нього да хап за плечі!
— Здоров, чоловіче! А що се ти робиш?
— Хіба не бачите: рубаю...
— А в чиєму ж ти рубаєш? Не в своєму, певно?
— У божому...
— Хто ж тобі стежку сюди показав?
— Гетьте собі! — огризнувся "злодій".— Не в вашому рубаю... Ну і не лізьте!..
— Не в нашому, а в панському, а ми панська сторожа... Сього не знаєш? Дак ми тобі розкажемо!.. В'яжи його!..
— Простіть, люде добрі! Пустіть! їй-богу, зроду вперше! І довіку, і до суду не буду більше... Пустіть!
— В'яжи його!-В'яжи!
— Не руш! Я й не в'язаний піду, куди треба! — скрикнув "злодій" і, замахнувшись сокирою, пустився навтікача. Його догнали.
— Еге! Дак ти такий!.. Ти, душогуб, сокирою заміряєшся!.. Чуже крадеш, да ще й втікаєш... В'язать його!
"Сторожа" скрутила налигачем назад руки "злодію" і повела в другий кінець лісу "до двору".
Вийшла "пані" — властителька покраденого дерева. "Злодій" стояв посупившись.
— Дак ти се мій ліс крадеш! — гукнула "пані".— Ах ти, злодюго, ах ти, розорителю! Як ти смів красти? — І, не дожидаючи одповіді, "пані" зацідила "злодія" усією п'ятірнею по лицю. "Злодій" подався набік і промовив: "А вона справді, каторжна, б'ється кріпко! Не вміє, диявол, граться, а береться: ти б тільки для виду вдарила, а то зацідила, аж іскри з очей посипались. Дурна!"
— Дарма, Кузьмо! Дарма,— вговорювали усі разом "злодія".— Воно переболить і сліду не буде... Ну, дальше, дальше грати! Не сердься на неї, Кузьмо!.. Так гарно почали гру...
— Ну, нехай же! Я послі гри і їй утелющу, я їй віддячу по-своєму! — одповів Кузьма і знов стояв "злодієм".
— До "судді" ведіть його! — скомандувала "пані". Злодія повели до судді. "Злодій" ішов з зв'язаними руками,
ішов повагом; сторожа підганяла його, віддаючи ззаду штов-хаників. Суд розпочався під дубом. На пні сів "суддя", перед ним стояв "злодій", а за ним "сторожа" і "свідки".