"ШЕРШЕНЬ"
Сиділи ми з Домахою Петрівною у садку під грушею. Сиділи ми на горбочку, видно було за садком підмет, на підметі зеленів конопляний килим, за підметом голубіла річечка.
Надходив вечір, тьохкав соловейко, цвіла, аж шаленіла з того цвіту, груша, одцвітали вишні, витикалися на вгороді з пухкої чорноземлі картопля, у гнізді, що ото на стовпі на колесі, гріла чорногузиха майбутніх чорногузенят, ласкаво під тином квоктала квочка, скликаючи жовтеньких курчат, що тільки позавчора поскидали з себе яїчну шкаралупу, мекало в загончикові колинеколи телятко, сумуючи за мамою, що не прийшла ще з паші… Прогуркотів вулицею трактор, прогув угорі "Лі", прямуючи на Київ, а ми з Домахою Петрівною сиділи, балакали.
Кожен, значить, робив своє діло.
Почувши "Лі", Домаха Петрівна промовила:
— Не літала! Зроду не літала!
— А ви, — кажу, — полетіть.
— Боюсь. Дуже високо. Якби трішки нижче, полетіла б. Домаха Петрівна дійшла вже того віку, коли:
— Е! Вже недобачаю іштку в голку встромити. Як хто встромить, то ще штанці Васькові полатаю. Ну і рве, ну і рве, капосний хлопець, горить на ньому все. А як посварюсь, так ніколи не змовчить.
Зразу мені:
— Як такий, — каже, — буду, бабусю, як ви, то й у мене штани цілі будуть, як у вас, — каже, — спідниця.
— Отакі тепер онуки пішли. І в кого воно вдалося… Я зроду такою не була.
— То, — кажу, — бабусю, такі онуки, що на літаках так літатимуть, як ми з вами тепер пішки ходимо.
— Васько такий. Той літатиме. Як ото воно загуде вгорі, так він як упнеться поглядом, — ну, з місця його не зрушиш. Дивиться, дивиться, — а тоді аж підскочить на місці,— так ото його туди вгору тягне.
— Літатиме, бабусю, літатиме.
— Ох, і хлопець. "Я, — каже, — фашистам ні татка, ні мамки ніколи не прощу". А оце колись прибіг додому та до мене:
— Знову, — каже, — бабусю, "шершень" загув. По радіо ото в сільраді чув. Та ви, — каже, — бабусю, не лякайтесь, ми тому "шершню" крила пооббиваємо.
Я зразу не зрозумів та й перепитую Домаху Петрівну:
— Що, — питаю, — за "шершень"?
— Та хіба ж ви не чули, чи що. Аглицький ото "шершень". Той що до нас у війну приїздив. Та чули ви про його.
— Ааа. Чув, чув.
— Так, кажуть, знову загув. Тоді, як війна йшла, так не гув, а тільки ласкаво крильцями тріпав, а тепер, бач, гуде, та, кажуть, сердито гуде. Аж дзижчить. Чого йому треба?
— "Шершень", — кажу. — От і гуде.
— І ото воно думає, що як воно "шершень", так воно нас і перелякає. Та ви тільки гляньте. Рік же тільки без тої клятої війни живемо, а і в мене вже хата новенька. Та й скрізь по селу хатки новенькі біліють. І грушка моя ач як заквітчалася, а за німців ніколи так не цвіла. І вишеньки мої, як молоком облиті… І дерево знає, для кого воно росте, для кого воно цвіте, для кого воно родить. Не для німців, а для нас воно родить. І не для "шершеня" воно родитиме. Чи не так?
— Так, бабусю, так.
— А на підмет мій подивіться. До конопель мене приділили. Бачите, які: як щітка. І прополю, і догляну. І плоскінь виберу, і матірочку. І намочу, і витіпаю. Та насукаємо кріпкихкріпких ниточок, та наплетемо сіточок, та всіх "шершнів" і половимо. Щоб сердито не гули. Не вирвуться, бо нитка в мене кріпка буде.
А я дивився на бабусю Домаху Петрівну, і було в мене на душі спокійно.
"Шершні" гудуть, а ми День Перемоги святкуємо. Святкуємо в радості і в творчій праці. Хай гудуть.
А як догудуться, — ну, що ж, — доведеться день другої перемоги святкувати.
Коли не нам, то бабусиному Васькові, що так пильно на літаків удивляється.
ПЕРЧІЛЬ У ПОХІД ЗІБРАВСЯ…
Лорд Пістон Перчіль, зустрівши Новий рік келихом шампанського і побажавши справжнього миру всьому мирові, поцілував свою лордиху й лорденят та й проказав:
— Ну, ви мої любі та милі, доїдайте тут і допивайте, а я піду ляжу, бо в мене праву литку якось дуже сіпає, а в поперека ніби хтось кілка встромив чи залізною завісою гахнув!
Лордиха занепокоїлася:
— Що з твоїм, мій лорденьку, Пістошо мій, попереком?! Литка — це не дивно, — литку ще з бурської війни тобі сіпає, як ти, будучи хвацьким гусариком, у полон до бурів потрапив, а от що з попереком — недопойму…
— Ой, мабуть-таки, залізна завіса на поперек упала! — зітхнув лорд Пістон Перчіль.
— То, може, Пістошо, хай би баба Бірнсиха пошептала та напою якогось випити дала. Кажуть, у неї дуже цілющий трунок є! І всередину пити, і зверху натирати. Як вип'єш, кажуть, так тебе трохи ніби помакартурить і стає легше. А як зверху потерти, спочатку заачесониться, а потім заспокоїться, і ніщо вже його не монгобере! Може б, я збігала?
— Ні, моя люба міледихо, краще я ляжу та добре вгріюсь, — воно, може, й попустить! Скажи камердинерові, щоб прослав оте рядно, що на фамільному гербі сьогодні провітрювалось, та щоб укрив мене кожухом австралійської вичинки.
— Лягай, лягай, Пістошо! Лягай!
— Гудбайніч, моя міледичко!
— Гудбайніч, мій старенький! Гудбайніч!
Поклали лорда Пістона камердинери й лакеї на ліжко, фамільним рядном заслане, вкрили кожухом австралійської вичинки, міледиха його перехрестила та й проказала:
— Спи, мій Пістошо, спи спокійно, і хай не непокоять тебе ніякі сни! Гудбайніч!
А була ж якраз новорічна ніч.
Якій же людині, хоча б вона була й лордом Пістоном Перчілем, не сниться сон у новорічну ніч?
Тількино лорд Пістон Перчіль захропли, одразу ж і почалося!
Та яке почалося!
Спочатку приверзлася величезна єгипетська піраміда, на весь Єгипет піраміда, в сто разів більша, ніж Хеопсова, така велика, що крізь неї річка Ніл протікає.
А на тій велетенській піраміді стоїть індійський слон, великийвеликий індійський слон, такий завбільшки індійський слон, як сто слонів укупі, а на тому слоні йому видать: і Єгипет йому видать, і ПівденноАфриканський союз йому видать, і Індію, і Іран, і Палестину, і Аравію — всевсе йому з тої піраміди видать.
І всі в тих країнах народи перед лордом Пістоном Перчілем навколішки стоять і низько, вірнопіддано йому вклоняються.
А він, лорд Пістон Перчіль, на слоні сидить, молоточком розмахує та покрикує:
— Демократичніше! Демократичніше кланяйтесь! Нижче! Нижче! Демократичніше!
Аж тут і в Індії, і в Палестині, і в Ірані, і в Єгипті щось ніби бахнуло, загуло, тріснуло, і народи, замість уклонятися, підводитися почали.