— Цілком з вами погоджуюсь, хоч мушу додати від себе, що віра значно вкорочує нам сферу таємничого.
Подали велику, дуже жирну індичку. Отець Андрій та Ніна Іванівна продовжували розмовляти. У Ніни Іванівни блищали брильянти на пальцях, потім на очах заблищали сльози, вона захвилювалася.
— Хоч я й не смію сперечатися з вами,— сказала вона,— але, погодьтеся, в житті так багато нерозв'язних загадок!
— Жодної, смію вас запевнити.
Після вечері Андрій Андрійович грав на скрипці, а Ніна Іванівна акомпанувала на роялі. Він десять років тому закінчив в університеті філологічний факультет, але ніде не служив, певного діла не мав і тільки коли-не-коли брав участь у концертах з благодійною метою; і в місті називали його артистом.
Андрій Андрійович грав; усі слухали мовчки. На столі тихо кипів самовар, і тільки один Саша пив чай. Потім, коли пробило дванадцяту, лопнула раптом струна на скрипці; усі засміялися, заметушилися й стали прощатися.
Провівши жениха, Надя пішла до себе нагору, де жила в матір'ю (нижній поверх займала бабуся). Унизу, в залі стали гасити вогні, а Саша все ще сидів і пив чай. Пив чай він завжди подовгу, по-московському, склянок по сім за один раз. Наді, коли вона роздяглася й лягла в постіль, довго ще було чути, як унизу прибирали служниці, як сердилася бабуся. Нарешті все затихло, і тільки чулося інколи, як у своїй кімнаті внизу покашлював басом Саша.
II
Коли Надя прокинулась, була, мабуть, друга година, починало світати. Десь далеко калатав сторож. Спати не хотілося, лежати було дуже м'яко, незручно. Надя, як і в усі минулі травневі ночі, сіла в ліжку й стала думати. А думки були все ті самі, що й минулої ночі, одноманітні, непотрібні, невідчепні, думки про те, як Андрій Андрійович почав залицятися до неї і освідчився їй, як вона погодилася й потім поволі оцінила цю розумну, добру людину. Але чомусь тепер, коли до весілля залишилося не більше місяця, вона стала відчувати страх, неспокій, немовби чекало на неї щось непевне, тяжке.
"Тік-ток, тік-ток...— ліниво калатав сторож.— Тік-ток..."
У велике старе вікно видно сад, далі кущі рясно розквітлого бузку, сонного і прив'ялого від холоду; і туман, білий, густий, тихо підпливає до бузку, хоче закрити його. На далеких деревах кричить сонне гайвороння.
— Боже мій, чого мені так тяжко!
Можливо, те саме відчуває перед весіллям кожна наречена. Хто знає! Чи тут Сашин вплив? Але ж Саша вже кілька років підряд говорить одне й те саме, мов по-писаному, і коли говорить, то здається наївним і чудним. Але чому ж все-таки Саша не виходить з голови? Чому?
Сторож уже давно не калатає. Під вікном і в саду зашуміло птаство, туман пішов з саду, все навкруги осяялося весняним світлом, наче усмішкою. Незабаром увесь сад, зігрітий сонцем, приголублений, ожив, і краплини роси, як алмази, заблищали на листі; і старий, давно занедбаний сад цього ранку здавався таким молодим, нарядним.
Вже прокинулась бабуля. Закашляв грубим басом Саша. Чути було, як унизу подали самовар, як совали стільцями.
Години спливають повільно. Надя давно вже встала і давно вже гуляла в саду, а все ще тягнеться ранок.
Ось Ніна Іванівна, заплакана, із склянкою мінеральної води. Вона захоплювалась спіритизмом, гомеопатією, багато читала, любила поговорити про сумніви, до яких була схильна, і все це, здавалося Наді, мало в собі глибокий, таємничий смисл. Тепер Надя поцілувала матір і пішла з нею поруч.
— Чого ти плакала, мамо? — спитала вона.
— Вчора на ніч стала я читати повість, в якій розповідається про одного старика та його дочку. Старик служить десь, ну, і в дочку його закохався начальник. Я не дочитала, але там є одне місце, що важко було утриматися від сліз,— сказала Ніна Іванівна й відсьорбнула з склянки.— Сьогодні вранці згадала й теж сплакнула.
— А мені всі ці дні так невесело,— сказала Надя, помовчавши.— Чому я не сплю ночами?
— Не знаю, люба. А коли я не сплю ночами, то заплющую очі міцно-міцно, отак ось, і уявляю собі Анну Кареніну, як вона ходить і як розмовляє, або уявляю що-небудь історичне, із стародавнього світу...
Надя відчула, що мати не розуміє її та й не може зрозуміти. Відчула це вперше в житті, і їй навіть страшно стало, захотілося сховатися; і вона пішла до себе в кімнату.
А о другій годині сіли обідати. Була середа, день пісний, і тому бабусі подали пісний борщ та ляща з кашею.
Щоб подратувати бабусю, Саша їв і свій скоромний суп, і пісний борщ. Він жартував увесь час, поки обідали, але жарти у нього виходили громіздкі, неодмінно з розрахунком на мораль, і виходило зовсім не смішно, коли він, перед тим як кинути дотеп, підносив догори свої дуже довгі, схудлі, наче мертві пальці; і коли спадало на думку, що він дуже хворий і, можливо, недовго ще протягне на цьому світі, тоді ставало шкода його до сліз.
По обіді бабуся пішла до себе в кімнату відпочивати. Ніна Іванівна недовго пограла на роялі й потім теж пішла.
— Ах, люба Надю,— почав Саша свою звичайну пообідню розмову,— якби ви послухалися мене! Якби!
Вона сиділа глибоко в старовинному кріслі, заплющивши очі, а він тихо ходив по кімнаті, з кутка в куток.
— Якби ви поїхали вчитися! — говорив він.— Тільки освічені й святі люди цікаві, тільки вони й потрібні. Адже чим більше буде таких людей, тим швидше настане царство боже на землі. Від вашого міста тоді мало-помалу не лишиться каменя на камені,— все полетить шкереберть, все зміниться, немов під якимись чарами. І тоді будуть тут величезні, прекрасні будинки, чудесні сади, фонтани незвичайні, дивні люди... Та головне не це. Головне те, що юрби в нашому розумінні, в якому вона є нині, цього лиха тоді не буде, бо кожна людина буде вірувати й кожна знатиме, для чого вона живе, і ніхто не шукатиме опори в юрбі. Люба, голубонько, їдьте! Покажіть усім, що це нерухоме, сіре, грішне життя набридло вам. Покажіть це хоч самій собі.
— Не можна, Сашо. Я виходжу заміж.
— Е, годі! Кому це потрібно?
Вийшли в сад, пройшлися трохи.
— І хоч би що там було, люба моя, треба вдуматися, треба зрозуміти, до якої міри нечисте, до якої міри неморальне це ваше бездіяльне життя,— вів далі Саша.— Зрозумійте, коли, приміром, ви, і ваша мати, і ваша бабулька нічого не робите, то, значить, за вас працює хтось інший, ви заїдаєте чиєсь чуже життя, а хіба це чисто, не брудно?