Надворі зовсім стемніло. Усі мешканці будинку звикли лягати спати, коли спадала темрява, і спали дедалі довше, що довшою і темнішою ставала ніч.
Мудрик Лавка тінню прослизнув до кімнати й стиха побажав "на добраніч", Гемуль відвернувся мордою до стіни. Він вирішив вивершити дерев'яний дім для Мумі-тата куполом. Купол можна було би помалювати в зелений колір і, можливо, навіть прикрасити золотими зірочками. Мумі-мама завжди мала у своєму комоді золоту фарбу, а пляшечку бронзової фарби він бачив у дровітні.
Коли усі поснули, Дядько-панько зі свічкою у лапах піднявся сходами до мансарди. Він спинився перед великою одежною шафою й прошепотів:
– Ти там? Я знаю, що ти там…
Дуже обережно він відчинив шафу, двері з дзеркалом на внутрішньому боці відхилилися.
Маленьке полум'я свічки ледь освітлювало темний коридорчик, однак Дядько-панько добре бачив перед собою пращура. Він був без окулярів, у капелюсі, з костуром у лапі, у надто довгій нічній сорочці та гамашах і скидався на примару. Дядько-панько ступив крок до дзеркала, пращур зробив те ж саме.
– Ага, то ти вже перебрався з печі сюди? – запитав Дядько-панько. – Скільки тобі років? Ти ще обходишся без окулярів?
Він був дуже збуджений і гупав костуром по підлозі, щоб надати значущості своїм словам. Пращур теж гупав костуром, але вперто мовчав.
– Він глухий! – мовив Дядько-панько сам до себе. – Старий глухий пень! Та в кожному разі приємно зустріти когось, хто знає, що таке старість.
Він довго стояв, дивлячись на пращура, врешті підняв капелюха і вклонився. Пращур також підняв капелюха і вклонився. Вони розійшлися з відчуттям взаємної поваги.
15
Дні ставали коротшими й холоднішими. Дощило не часто. Інколи посеред дня сонце визирало з-поза хмар і на коротку мить осявало Долину, тоді голі стовбури дерев кидали на землю темні тіні. Вранці і ввечері усе навколо огортав півприсмерк, а потім насувалася темрява. Ніхто більше не бачив заходу сонця, лише жовтий пруг небокраю та гострі обриси навколишніх гір. Здавалося, ніби вони живуть на дні криниці.
Гемуль та мудрик будували дерев'яний будиночок для Мумі-тата. Дядько-панько ловив приблизно по дві рибини щодня, а Непу руля почала насвистувати за роботою.
То була осінь без штормів, велика гроза більше не поверталася, лише стиха гуркотіла десь вдалині, і від того приглушеного гуркоту тиша в Долині видавалася ще густішою. Ніхто, окрім мудрика, не знав, що з кожною громовицею звірятко підростало, міцніло й мужніло. Воно стало досить великим, дуже змінилося і вже вміло скалити зубки. Одного разу при жовтому світлі призахідного сонця звірятко нахилилося над водою і вперше побачило свої білі зуби. Воно розтулило рота, клацнуло зубками, поскрипіло ними – лише трішки – і подумало: "Нікого мені не треба, я й сам зубатий!"
Мудрик Лавка вже не наважувався й далі ростити звірятко. Він стер зі своєї пам'яті усі образи та картинки, але ж громовиці продовжували перекочуватися туди й сюди понад морем, тож мудрик знав, що звірятко все одно росте і без його допомоги.
Мудрик Лавка дуже важко засинав уночі без розповідей, до яких він так звик за довгий час. Він читав свою книжку, і що далі читав, то менше розумів. Тепер у книжці розповідалося про те, яким є звірятко всередині, а це наганяло нестерпну нудьгу.
Якось увечері до комори на горищі постукала Чепуруля, обережно прочинила двері.
– Привіт, любий друже! – привіталася вона.
Мудрик підвів очі від книжки й очікувально дивився на неї.
Висока, худа Чепуруля сіла на підлогу поряд з мудриком, схилила набік голову й запитала:
– Що ти читаєш?
– Книжку.
Чепуруля важко зітхнула і, набравшись відваги, повела далі:
– Нелегко, мабуть, бути маленьким і не мати мами…
Мудрик соромився Чепурулі, прикрився від неї патлами і промовчав.
Чепуруля було вже простягнула лапку до його голівки, але відразу ж відсмикнула її.
– Учора ввечері я раптом подумала про тебе, – сказала вона щиро. – Як тебе звуть?
– Лавка.
– Лавка… – повторила Чепуруля. – Гарне ім'я, – вона розпачливо підшукувала потрібні слова, гірко каючись, що так мало знає і любить дітей. Врешті озвалася знову: – Тобі добре тут? Тепло?
– Так, дякую… – відказав мудрик Лавка.
Чепуруля сплеснула лапками і, намагаючись зазирнути йому у вічі, запитала благальним голосом:
– А ти певен цього?
Мудрик Лавка трішки відсунувся – від Чепурулі пахло страхом.
– Може, ковдру мені дати… – квапливо сказав він.
Чепуруля вмить зірвалася на рівні ноги.
– Зараз принесу! Почекай трішки, лише хвилиночку…
Мудрик чув, як вона потупотіла униз сходами, а потім повернула з ковдрою.
– Дуже дякую, – розкланявся мудрик. – Дуже гарна ковдра…
Чепуруля усміхнулася.
– Нема за що! Мумі-мама зробила б так само…
Вона поклала ковдру на підлогу, ще трохи постояла і пішла геть.
Мудрик старанно, як тільки міг, склав Чепурулину ковдру, запхав її глибоко на полицю під стелею, потім запорпався у неводи і спробував читати далі, але йому не читалося. З кожним рядком він розумів дедалі менше, по кілька разів перечитував одне речення, не вловлюючи сенсу прочитаного. Зрештою закрив книжку, погасив свічку й вийшов надвір.
Знайти дорогу до скляної кулі було не так легко. Мудрик збився зі стежки, він блукав між деревами, ніби у чужому саду. Нарешті скляна куля з'явилася просто перед ним, але блакитне мерехтіння всередині згасло, куля наповнилася густим туманом, таким же темним, як сама ніч. Усередині чарівної кулі туман то розсіювався, то знову налітав, клубочився, засмоктуючись до центру глибокими чорними вирвами.
Мудрик рушив понад річкою повз тютюнову грядку Мумі-тата. Він увійшов під густе гілля смерек, що росли на краю великого болота, навколо якого шелестів сухий очерет; його черевички вгрузали у багнистий ґрунт.
– Ти там? – покликав він стиха. – Як тобі живеться, крихітко нумуліте?
З пітьми грізно загарчало звірятко.
Мудрик відсахнувся й кинувся бігти, засліплений страхом. Він шпортався і падав, знову підводився і мчав далі, аж врешті зупинився біля намету. Намет спокійно світився у нічній темряві, неначе зелений ліхтарик. У ньому сидів Нюхмумрик, награючи собі тихенько якісь мелодії.