Наприкінці листопада

Страница 15 из 27

Туве Янссон

Летюча миша під стелею навіть не прокинулася, їй було байдуже до грози.

– Мудрику! – загукав із саду Гемуль. – Мені потрібна твоя допомога!

Мудрик вийшов з комори. Він зійшов униз до Гемуля, загорнений у свою мовчанку та розкуйовджену чуприну, немов заховавшись у ній; ніхто й не здогадувався, що він тримав у своїх лапах громи та блискавиці.

– Але ж гроза! Тобі не було страшно? – запитав його Гемуль.

– Ні, – відповів мудрик.

13

Чепурулина риба була готова рівно о другій. Вона запекла її у великому світло-брунатному духмяному пудингу. Уся кухня затишно і заспокійливо пахтіла їжею. Кухня стала бастіоном надійності та безпеки, потаємним серцем будинку, його найглибшим ядром, де нікому нічого не загрожує, куди зась усіляким повзикам та грозам, бо тут панувала Чепуруля. Страх і запаморочення відступили, забилися у найдальший закуток Чепурулиної голівки, замкнулися на всі замки.

"Яке щастя, – думала Чепуруля. – Хоч я й ніколи більше не зможу прибирати, зате готуватиму їсти. Ще не все втрачено!"

Вона відчинила кухонні двері, вийшла на ґанок, опустила вниз блискучий латунний гонг Мумі-мами, потримала його трохи у лапках, помилувалася своїм розпогодженим і переможним відображенням, а тоді взяла молоток з круглою дерев'яною голівкою, обтягнутою замшею, і вдарила в гонг. "Бім-бом! – покотилося Долиною! – Обід готовий! Йдіть обідати!"

Усі збіглися на заклик гонгу, стурбовано вигукуючи:

– У чому справа? Що трапилося?

Чепуруля незворушно відповіла:

– Обід чекає…

Кухонний стіл було накрито на шість осіб, а Дядькові– панькові відведено місце посередині. Чепуруля знала, що він увесь час, доки вона поралася на кухні, простояв під вікном, потерпаючи за долю своєї рибини. Тепер йому дозволили увійти.

– Обід, – пробурмотіла Мюмля. – Це добре. Сухарики з корицею якось не пасують до консервованих огірків.

– Віднині комора буде на замку! – сповістила Чепуруля. – Кухня – це моя територія! Пригощайтеся, доки не вихололо…

– А де ж моя риба? – стетерів Дядько-панько.

– Запечена у пудингу.

– Але я хотів її бачити! – забідкався Дядько-панько. – Треба було зготувати її цілою, а я б усе сам і з'їв!

– Фе! – присоромила його Чепуруля. – Хоч сьогодні і Татів день, це ще не привід поводитися так самозакохано.

"Іноді так важко догодити старості, – подумала вона. – Дотримуватися усіх традицій чесного й порядного поводження!"

– Не хочу святкувати Татів день, – бовкнув Дядько-панько. – Скільки тих днів: Татів день, Мамин день, день добрих і лагідних мудриків! Не люблю родичів! Чому б нам не відсвяткувати день великих рибалок?

– Але ж на столі парує смачна страва, – докірливо зауважив Гемуль. – Усі сидять за столом. Хіба ми не схожі на велику щасливу родину? Я завжди казав, що ніхто, окрім Чепурулі, не вміє так смачно зготувати рибу!

– Ха-ха-ха! – голосно розсміялася Чепуруля й зиркнула на Нюхмумрика.

Усі мовчки ласували пудингом, а Чепуруля снувала між плитою та столом, накладала в тарілки, наливала морсу в склянки, буркотіла, коли хтось обляпувався, і почувалася у своїй стихії.

– А може, проголосимо тост на честь Татового дня? – раптом запропонував Гемуль.

– Нізащо! – відразу заперечив Дядько-панько.

– Як хочете… Я просто хотів зробити приємність, – знітився Гемуль. – Невже ви забули, що Мумі-тато також є татом? – він серйозно обвів поглядом кожного й додав: – У мене ідея… Хай би кожен із нас придумав якусь приємну несподіванку Мумі-татові до його повернення…

Ніхто нічого на це не сказав.

– Нюхмумрик міг би полагодити пристань, – вів далі Гемуль. – Мюмля випрала б наш одяг. А Чепуруля причепурила б дім…

У Чепурулі вихопилася тарілка з лап й упала на підлогу.

– Ні! – скрикнула вона. – Я більше ніколи нічого не чепуритиму!

– Чому? – здивувалася Мюмля. – Ти ж любиш прибирати!

– Не пам'ятаю, чому… – стиха пробурмотіла Чепуруля.

– Цілком справедливо, – встряв Дядько-панько. – Неприємні речі забуваються дуже легко. Піду зловлю ще одну рибу і сам її з'їм…

Він взяв свого костура і подався геть, забувши зняти з шиї серветку.

– Дякую за обід, – уклонився мудрик Лавка.

А Нюхмумрик додав:

– Пудинг вдався тобі на славу…

– Справді? – Чепуруля розсіяно усміхнулася, думки її витали зовсім деінде.

Після обіду Нюхмумрик, припаливши люльку, рушив до моря. Він ішов поволі, вперше відчувши себе на самоті з самим собою. Дійшов до купальні, відчинив вузькі, розбухлі від вологи двері. У купальні пахло пліснявою, водоростями та проминулим літом. Той залах навіював смуток.

– Ой, ці будиночки, – скрушно зітхнув Нюхмумрик.

Він сів на сходи, що стрімко обривалися у воду. Море простиралося перед ним лагідне, сіре, ніде ні острівця.

"Мабуть, не так вже й важко розшукати втікачів– мумі-тролів і повернути їх додому. Усі острови нанесені на морську карту. Човника можна полатати, але навіщо? – міркував Нюхмумрик. – Хай собі ховаються… Може, їм також хочеться побути на самоті".

Нюхмумрик уже не шукав свої п'ять тактів. "Як захочуть, то й самі з'являться. До того ж, є ще чимало інших пісеньок. Мабуть, пограю трохи сьогодні увечері…"

Тепер, пізньої осені, вечори були дуже темними. Чепуруля ніколи не любила ночі. Немає нічого гіршого, ніж вдивлятися у цілковиту темряву. Це майже так само, як податися світ за очі без друга поруч. Тому вона зазвичай швидко виставляла відро зі сміттям за двері на кухонні сходи й миттю ховалася в хаті.

Однак нинішнього вечора Чепуруля затрималася, прислухаючись до пітьми. Нюхмумрик награвав у наметі якусь гарну незнайому мелодію.

Чепуруля мала музичний слух, хоча ніхто, навіть вона сама, про це не здогадувалися. Вона слухала, затамувавши подих і забувши про всі свої страхи. Її висока худа постать виразно виднілася на тлі освітленої кухні – легка здобич для усіляких нічних жахіть. Та нічого з нею не трапилося. Коли пісенька змовкла, вона глибоко зітхнула, поставила на поріг відро зі сміттям і повернулася до будинку. Спорожняти відро було обов'язком мудрика.

А тим часом мудрик Лавка снував свою розповідь:

"Звірятко причаїлося за великим горщиком поблизу тютюнової грядки Мумі-тата. Воно чекало, коли стане великим та сильним, коли йому ніколи більше не доведеться зазнавати розчарувань, і ніхто його не цікавитиме, окрім власної особи. Кінець розділу".