Гемуль спустив фанерну дощечку на воду. Літери швидко потьмяніли, розплилися. Течія підхопила табличку й понесла у море.
– Бачиш, – сказав Гемуль, – попливла собі. Може, вона була не такою важливою, як я собі гадав.
Голос Гемуля змінився, хай ледь помітно, але в ньому вже не було тієї поваги, що раніше, зате з'явилося більше панібратства, і Гемуль вважав, що має на це право.
Нюхмумрик промовчав, навіть не ворухнувся. Раптом він кинувся до поштової скриньки біля містка, підняв покришку, зазирнув, потім підбіг до великого клена і запхав руку в дупло.
Дядько-панько підхопився на ноги:
– Чекаєш листа? – загукав він.
Та Нюхмумрик був уже біля дровітні, перевернув пеньок, на якому рубали дрова, увійшов досередини й почав шукати щось за маленькою поличкою біля вікна над столярним верстатом.
– Окуляри шукаєш? – не відступався від нього Дядько-панько.
– Не заважай мені шукати! – відрізав Нюхмумрик і пішов далі.
– Правду кажеш! – скрикнув Дядько-панько, ледь встигаючи за Нюхмумриком. – Маєш цілковиту рацію! Колись я цілими днями шукав речі, слова, імена і дуже сердився, коли інші намагалися мені в цьому допомагати, – він міцно вчепився у плащ Нюхмумрика, щоб той, бува, не втік. – Знаєш, чим вони мене діймали? Запитаннями на кшталт: "Де ти це востаннє бачив? Спробуй пригадати! Де це трапилося? Коли це трапилося?" Ха-ха! А тепер доста! Я забуваю і гублю все, що мені заманеться! Хочу тобі сказати…
– Дядьку-паньку, – урвав його Нюхмумрик. – Риба восени тримається ближче до берега. Посеред ріки риби не впіймаєш!
– Посеред струмка, – радісно виправив його Дядько-панько. – Це було перше розумне слово, почуте мною за весь день.
І він зразу відчепився від Нюхмумрика.
Нюхмумрик продовжив свої пошуки. Він шукав листа від Мумі-троля, прощального листа. Не міг його друг забути написати листа, бо мумі-тролі ніколи не забувають попрощатися. Однак усі їхні спільні схованки були порожніми.
Лише Мумі-троль знав, як слід писати листи нюх– мумрикам. Коротко і стисло. Без жодних обіцянок, туги та інших проявів смутку. А наприкінці щось смішне й веселе.
Нюхмумрик увійшов до будинку, піднявся на другий поверх, відкрутив велику дерев'яну кульку на поруччі сходів, але в тому сховку теж було порожньо.
– Порожньо! – сказала за його спиною Чепуруля. – Якщо ти нишпориш за їхніми коштовностями, то тут їх немає. Вони в одежній шафі, а шафа замкнена.
Чепуруля сиділа на порозі своєї кімнатки, загорнувши ноги у ковдру й затуливши личко лисячим боа.
– Вони ніколи нічого не замикають, – заперечив Нюхмумрик.
– Як холодно! – пожалілася Чепуруля. – Чому ви мене не любите? Чому ти не можеш знайти для мене якесь заняття?
– Піди у кухню, – пробурмотів Нюхмумрик. – Там тепліше…
Чепуруля промовчала. Ледь чутна громовиця прокотилася вдалині, десь дуже далеко.
– Вони ніколи нічого не замикають, – повторив Нюхмумрик.
Він підійшов до одежної шафи, відчинив дверцята. У шафі теж було порожньо. Але з запиленої пітьми потягнуло страхітливим чужим духом – солодкуватим, млосним запахом гнилизни. Усередині не було нічого, окрім поїденої міллю рукавички для кавника та м'якого кожуха сірої пилюки.
Чепуруля нахилилася й вжахнулася. Що це за крихітні, майже непомітні сліди у пилюці? Хтось жив у шафі, а тепер утік. Хтось, схожий на отих повзиків, що водяться під камінням: якщо перевернути камінь, вони ховаються під зотлілими рештками рослин. А тепер – Чепуруля не мала жодного сумніву – ці загадкові повзики втекли! Виповзли, шелестячи лапками, шурхотячи панцирями, ворушачи щупальцями, звиваючись на білих м'яких животиках… Чепуруля верескнула:
– Мудрику!
Мудрик Лавка вийшов зі своєї комори, зім'ятий, розгублений. Він витріщився на Чепурулю, ніби не впізнавав її. Мудрик роздув ніздрі, принюхуючись: дуже гостро пахло електричними розрядами.
– Вони виповзли! – ледь не голосила Чепуруля. – Вони мешкали в шафі, а тепер втекли!
Дверцята шафи відхилилися, і Чепуруля помітила якийсь порух, що ніс у собі загрозу. Як вона закричала! Але виявилося, що то зблиснуло дзеркало на внутрішньому боці дверцят, а в самій. шафі нікого не було.
Мудрик Лавка підійшов ближче, затуливши рота лапками, його очі округлилися й потемніли, немов ніч. Запах електрики щораз посилювався.
– Я це випустив, – прошепотів він. – Воно було тут, а я випустив…
– Кого ти випустив? – злякалася Чепуруля.
Мудрик лише похитав головою.
– Я й сам не знаю.
– Але ж ти мусив їх бачити, – наполягала Чепуруля. Подумай добре! Якими вони були на вигляд?
Але мудрик не відповів, ускочив до своєї комори й замкнувся зсередини. Його серце ледь не вистрибувало з грудей, по спині бігали мурахи. То це таки правда – звірятко прийшло аж сюди! Воно було в Долині Му– мі-тролів! Мудрик Лавка розгорнув книжку і так швидко, як тільки був здатний, почав читати по складах: "Ми маємо підстави припускати, що його організм поступово зуміє пристосуватися до нових умов життя, а необхідність пристосування створить такі передумови, за яких стане можливим виживання цього виду. Ця форма існування, про яку ми наважуємося стверджувати лише гіпотетично, продовжувала загадково розвиватися деякий невизна– чений час, і не виключено, що згодом вона вступить у таку фазу розвитку, яку прийнято вважати за нормальну.."
– Нічого не розумію! – прошепотів мудрик. – Вони лише ведуть порожні балачки… І якщо не поквапляться, усе загине!
Мудрик Лавка ліг грудьми на книжку, зануривши лапки у розкуйовджену чуприну, і повів свою розповідь. Він квапився, хвилювався, збивався, бо знав, що звірятко невпинно маліє, і йому стає щораз важче боротися за своє життя.
Гроза наближалася! Блискавиці протинали небо звідусіль! Чувся тріск електричних розрядів, тремтіли дерева, і звірятко відчувало, що ще мить і… Воно почало рости… Небо ще більше заяскріло білими та фіолетовими блискавками! Звірятко росло і росло… Урешті воно стало таким великим, що йому вже не конче було належати до якогось виду…
Мудрикові стало легше на душі. Він ліг на спину, задивившись у дахове віконце, яке цілком заполонили сірі хмари. Він чув, як десь далеко буркотить гроза. Так глибоко у горлі клекоче лють, перш ніж вирватися назовні…