— В кожного живе вона в серці. І колись настане час: прокинеться людина,— а навколо ранок, сонце сміється. І засміється людина з радості великої, й спізнає свого Бога, своє щастя.
— Ех, горе тобі, козаче, буде! Будеш ти отак блукати світами й ніде не знайдеш притулку собі. Гіркий тобі випав хліб!
— Я не женуся за ласощами, за хлібом легким...
— Та все ж їсти тобі й жити якось треба!
— Всяк находить собі поживу в житті. Жодна тварина під Божою рукою не загине без його на те йолі.
— А все ж, скільки їх гине щодня! Ти глянь: коло кожного вулика падають мертві бджоли. Хіба ж вони грішні в чому перед Богом?
Сковорода нічого не відповів, тільки сумно посміхнувся.
Навколо лягла м’яка сутінь степу. Поволі розгоралось зоряне небо.
І знову Сковорода заглянув у безмежність зоряного світу, пронизав на хвилину тужливим зором блимливі вогні — і злякався. Як і раніш, повстала велика безконечна загадка вічності — і гнітила своєю неясною, непереможною волею.
— А проте, дивися сам, козаче,— м’яко додав пасічник,— я чоловік простий, не все мені видно! Може, й знайдеш собі щастя.
Сковорода тепло й вдячно поглянув йому в вічі, широко посміхнувся, але нічого не відповів. Тієї ночі солодко спалось у свіжім повітрі катраги.
Тихо співали нічну пісню бджоли. Десь далеко чиїсь пташині пискливі скарги капали в сутінь ночі. Тільки дуб таємниче шумів листом.
Вранці обоє знову загомоніли. Згодом сіли до сніданку й довго снідали.
Після сніданку Сковорода зацікавлено оглянув пасіку.
— Ти знаєш, козаче, як буде тобі охота,— навідуйся сюди, коли потягне! Тут можеш собі спочити, можеш читати, писати. Що хочеш роби, та й погомонимо трохи!
Попрощалися вони тільки, як сонце повернуло на вечір. Спека спала, і Сковорода, спочивши, хутко й бадьоро пішов додому.
Многа закуталась уже густим туманом. На березі спали гуси, заховавши голови під крила. Закрекотіли тривожно качки, сонно загавкали собаки.
В маленьких віконцях хатів блимали сірі вогні каганців.
Сковорода пройшов давно знайомою дорогою в містечко, минув корчму на майдані. Далі вузенькими кривулястими вулицями заховався в темряві. Було тихо навколо. Від невиразного хвилювання серце голосно стукало в грудях.
Увійшов у двір. Було порожньо. Ворота й хвіртка щільно причинені, але мотузки на них струхлявіли.
У дворі поріс спориш.
Город укрило густим застарілим бур’яном. У маленькому садку кволо п’ялися з-поміж трави поодинокі кущі квіток.
Пахло старою пусткою.
Григорій хвилину постояв, прислухався, далі рішуче підійшов до дверей і натиснув. Вони були замкнуті. Тихо наблизився до вікна, заглянув. Було порожньо й темно.
Ще нічому не ймучи віри, голосно постукав, але до нього ніхто не обізвався.
Тут неможливе стало ясним і цілком певним.
Те, що за ці роки навіть не спадало на думку, сталося — просто й несподівано.
Ще раз востаннє рішуче постукав. А далі безсило спустив руки і став прислухатись.
У сусідньому дворі рипнули двері — хтось вийшов надвір.
Григорій підійшов і привітався.
— Хто там? — поспитав жіночий голос.
Григорій обізвався.
— Та чи це не Грицько? Ох, лишенько, звідки ж ти взявся? А ми вже гадали, що тебе й на світі нема. Ось який час, а про тебе ніякої чутки. То було коли-не-коли та й покажешся, а то зовсім не видно.
— А де ж наші, не знаєте? — поспитав Григорій.
— Які ваші? Та хіба ж ти нічого не знаєш?
— Та ось стукаю, стукаю, та ніяк не достукаюсь.
— Е, братіку рідний, не достукаєшся вже. Хоч скільки вже не стукай — не встануть, не обізвуться.— І жінка почала плакати.
— Як не встануть?
— А так, соколику! Подякували тобі красненько!..
Та все, що так міцно давило коло серця, раптом розлилось і пішло тонкими струмочками крізь серце в горло, звідти виступило на очі.
Від того стало легше.
— Коли ж це сталося?
— Та вже три роки.
— Ну, а Андрійко?
— А Андрійка як сирітку забрали тут одні заможні люди за пастушка. Так він, сердешний, захворів на голову та й пішов слідом за батьками.
Щось упало важко кудись у глибінь прірви.
Від того було на душі м’яко й тужливо.
І хотілось довго-довго гомоніти з цією жінкою.
— Так би й не впізнала тебе,— придивлялась жінка,— не то пан який, не то німець.
Сковорода нічого не відповів і розпитував далі.
Вони ще довго розмовляли. Згодом Сковорода поспитав про тітку Секлету, материну сестру, й пішов до неї.
Тітка довго плакала, тиснула довгу шию Григорія до себе, обливала сльозами й примовляла.
Потім почалися довгі родинні розмови.
Другого дня ще зарані Григорій пішов на кладовище.
У самім кутку, сливе поруч лежали дві могилки. Хтось устромив недбайливо два кущі червоних порічок. Але, пильніше оглядаючи, Григорій побачив кілька рядків барвінку в головах матері.
І це особливо втішило й розхвилювало.
Згадались давні дитячі часи. Літніми днями ходив на поле маленьким хлопчиком.
Мати полола, зігнувшись, потонувши в колосках пшениці.
Григорій робив пічурки на дорозі, в поросі садив баштани. А далі від нудьги виходив на могилу.
Там на обрії в розпаленому повітрі мріяли якісь дерева з вузенькими прогалинами.
За ними було якесь прекрасне казкове життя.
Не треба там ні пшениці полоти, ні важкої роботи робити, ні жити в тісній хаті, ні слухати довгі скарги й клопоти.
Якось проходив дорогою в солом’яному брилі, в сірій рясі диякон, широко розмахуючи палицею.
Григорій мріяв: взяти б палицю в руки й, так само розмахуючи, піти туди, за обрій, куди полинуло щасливе життя.
І тоді зразу ж випадала з рук тонка стеблинка бур’яну і ставало моторошно.
І сіріли виснажені зелені лани, і вся земля вставала перегорілими полотнищами.
І мати виглядала злиденною вбогою постаттю.
Хотілось кудись утекти, заховатись під горбом у високу траву й зникнути там, заснути.
Зі старим батьком їздив у поле. У мріях спліталися літні зоряні ночі — і чомусь дратував потертий, запорошений бриль батьків, старі вибійкові штани й маленька кобильчина, що пнулася під гору.
Тепер знову повстала та ж сама нудьга, але ще глибше різала серце. Широка смуга прозорої мли, що слалася на обрії, раптом розбивалася на дрібні скалки, як голки шкла, й застилала ввесь світ великою нудьгою. Нудьга потроху сунула й сунула, як потоки великої повені.