Повість
1924 рік
Ах, ти, тоска проклята!
Ох, докучлива печаль!
Гризеш мене з малих літ,
Як міль одежу, як іржа сталь!
Ах, ти, скуко! Ах ти, муко, люта муко!
Де не піду — все з тобою, всюди, всякий час.
Ти, як риба з водою, все коло нас!
Григорій Сковорода
На Либідь кияни виганяли худобу. Заспані дівчата з довгими лозинами в руках протирали очі й зацікавлено дивились на чудного юнака в зеленкувато-рудому сурдуті, в панчохах, що йшли до самих колін, в якихось дивних, припорошених, старих, але зовсім незвичайних черевиках, у високім брилі.
Обличчя було моложаве, все поголене, з легкою дитячою всмішкою.
— Добрий ранок, дівчата!
Дівчата чмихнули, затулили рота рукою й засоромлено відвернулись.
— Не впізнають земляка!
Григорій спинився, зняв бриля й червоною хусткою заходився витирати піт на лобі.
Дівчата відійшли вбік і зацікавлено стежили за ним.
Юнак хвилину постояв, а далі сів на пеньку широкої верби й почав передихати.
— Київ! Київ! Alma mater![1] Хай Бог благословляє!
Берег річки був якскраво-зелений! На оболоні завзято скубли молоду траву табуни гусей. Інколи піднімали голови й лагідно сюсюкали до гусенят.
В той саме час із-за гори, з-за низеньких будинків, що впірнули в густу, ще зовсім свіжу зелень, визирнули перші смуги променів, загорілись у росах і розсипались на довгі рясні лінії.
В Лаврі[2] вдарив дзвін і заспівав довгим срібним голосом кудись у широкі простори: на Бровари й Ірпінь.
Григорій устав і напружився, гостро вслухаючись.
Очі загорілись дивним вогнем і раптом запливли сльозами.
— Свята земля! Рідна, свята земля!
Він підсунув торбинку, причепив на бік дивну чорну з білими кісточками сопілку, стукнув високою палицею, усміхнувся якійсь радісній думці.
І пішов легкою бурсацькою ходою, простягаючи довгу шию вперед.
З воріт дехто визирав і дивувався з цього довгого стрункого юнака.
Григорій до всіх привітно посміхався, наче знав кожного.
Попід горою князя Володимира тихо булькотав струмок.
Старий, ізчорнілий хрест сумно похилився на долину, простягши перехрестя в повітрі, над вітами дерев, ніби захищаючи від нападу затишні байраки.
В прогалину визирнув Дніпро, бурхливо бавлячись на сонці і втомно бризкаючи піною.
І знову спинився Григорій і замислився...
Тінь Володимира, сиза в променях ранку, пройшла перед очима, хвилину постояла під горою й спустилась на долину.
Згадав за все.
Хотів старий князь, як добрий господар, дати радість землі, а що сталось?..
— Чому її залито було всю кров’ю? Чому полягли над нею печаль і стогін?
...Радісно тішив серце повний, срібно-дзвінкий поклик Лаври, що спокійно щоранку благословляв землю.
Григорій пішов далі, але зразу ж стало чомусь сумно.
Той смуток, що завжди, ще з дитинства, точив серце, раптом знову повстав.
Там, за кордоном, блукаючи по чужих землях, Григорій позбувся був його зовсім. І було тоді надзвичайно радісно й легко,— а кожний день святочно проходив.
Чому ж це тепер знову, тут, він починає заходити в серце?
Під новою брамою в ряд сиділи старці й жалібно голосили. Один із них грав на ліру й так захопився, що, здавалося, забув і за саму милостиню. Поруч із духовними піснями вривалися поодинокі жалі за ще недавнім минулим, й невеличкий гурт людей уважно слухав цього старого лірника.
Чомусь його співи гостро вразили Григорія. Проте він постояв хвилину й пішов у браму.
В мурах монастиря снували поодинокі гуртки прочан, побожно вклонялися кожному місцю, заходили в келії й виходили звідти, спітнілі й засмучені.
Серед прочан були здебільшого жінки, одягнуті в темне. Григорій згадав, що тепер весняні хліборобські роботи й чоловіки всі в полі. А проте дивно було бачити цей люд, ще недавно такий сміливий та завзятий, а нині покірний, пригнічений.
— Чого ви шукаєте серед цього зчорнілого каміння?
Одна бабуся дуже уважно приглядалася до Григорія, до його всього поголеного обличчя, ніби впізнаючи в нім когось свого.
Григорій привітно посміхнувся: хтозна, може, землячка з Лубенщини сюди забилась...
Та раптом бабуся відвернулась, почала хреститись та плюватись.
— Німець куцохвостий! І сюди забився! Геть, погане, нечиста сило!
Григорій голосно розсміявся. За старою бурсацькою звичкою хотів показати язика й подражнити сердиту бабу,— а пройшов тихо й засмучено, уважно вдивляючись у церкву, що пишалась на сонці великозірчатими банями.
В церкві йшла служба. Жовті воскові свічки тріщали хилитливим полум’ям перед образами. Товпився народ, по боках стояли чорні постаті в високих клобуках, жовті, скам’янілі.
І зразу ж стало без міри нудно від цих тупих, здерев’янілих облич, від того хору, що дико викрикував на криласі.
Згадалися служби католицькі, злагоджені, врочисті, з прекрасною барвистою музикою й хлоп’ячими співами.
— ...Herr Pfanne! Herr Pfanne![3]
В долині Рейну сяяло сонце, зеленіли густі виноградники, а в небі синіли верхів’я гір, що підносять людський дух кудись у далечінь, у чарівну мрійність.
— Signore Scovoroda! Signore Scovoroda![4]
Це кликала юна, палка італійка.
А синьйор Сковорода тоді тікав, як дикий звір, упійманий у тенета. Італійка дзвінко сміялась над дивним Russ’om.
Сковорода вийшов із церкви. Дехто з ченців уважно придивлявся до нього. Може, впізнав,— але Сковороді чомусь важко було признаватись і говорити.
Було на думці йти додому, в Чорнухи. Дорога лежала через Поділ, і Сковорода при нагоді хотів заглянути до Академії[5].
Навколо Академії тихо шелестіли явори, в стінах будинку гуділо густим, нудним бурсацьким шумом.
Товсті присадкуваті колонади будинку сумно, по-старечому дивились на Сковороду.
Чомусь було тоскно, а разом і приємно.
Згадалось юнацтво, шалені молодечі витівки: як утікали до Дніпра, на нічні лови риби, на околиці Києва в чужі сади, а спритніші й до дівчат. Стелилось широке барвисте життя, а багатьом воно замкнулось у стінах монастирів на сувору службу Богові, на важку митру[6]. Дехто з бурсаків боязко виглянув, придивився і впізнав:
— Грицьку? Це ти?
Григорій, червоніючи, посміхався. Двоє нерішуче, але зацікавлено підійшли й привітались.
— А що це на тобі? От чудний який, їй-богу! Як німець лопуцьковатий! І то так усі ходять у Німеччині?