— Що*він говорить? Про що він весь час говорить?! Що це за пзеверпи, людоземти, надкси-шмакси? Може, хто-небудь на земній кулі пояснить мені, що це все означає? — вигукнув мій батько і знову взявся за своє: — Ти збираєшся вставати чи ні?
Я подивився на свій годинник. Він показував рівно дванадцяту (24 години 00 хвилин!). Кілька секунд я мучився думкою про те, що ж мені робити далі. Я не міг порушити свій розклад. І, враховуючи грізну ін-
17Д
тонацію батькового голосу, не послухатись його я теж не міг. Значить, безвихідне становище. Ще б пак! У нас, у надкосмонавтів, безвихідних становищ не буває. Вихід є! Гаразд! Я встану, проте я їм усім покажу, навіть батька рідного не пожалію! Зараз відбудеться жалюгідна розмова, котру я запишу на магнітофон, і хай згодом нащадки бачать, тобто чують, як мене не розумів ніхто, навіть близькі люди.
Я встав з постелі, не розплющуючи очей. Відшукав на столику два тенісних м'ячі і поклав їх до кишені піжами, взяв магнітофон, навпомацки дістався до дверей і увійшов до вітальні. Намацав рукою спинку стільця, сів і4сказав:
— В раціоні довгожителів, а їх у Грузії понад дві тисячі, переважає рослинна їжа. В західних районах Грузії, наприклад, старі не вживали перших блюд, котрі багаті екстрартивними речовинами. Куряче, теляче, зрідка бараняче м'ясо довгожителі їдять в основному варене. Сирі овочі, фрукти, свіжа зелень і прянощі, багаті на вітамін С, обов'язкові за їх столом
' у будь-яку пору року. Довгожителі їдять мало цукру і багато меду. Постійне споживання молока, сиру, овочів і фруктів створює природний бар'єр проти склерозу. Саме цим пояснюється низький процент випадків атеросклерозу у столітніх.
— Якщо наш син у сні виголошує такі речі,— сказала гордо мама,— то що він виголосить, коли прокинеться.
"Хай думають, що я сплю",— подумав я. А ще подумав: "Можливо, я дійсно говорю, дію і взагалі живу як пзеверп лише у сні, але, коли вже я прокинуся..." Навіть мені було страшно уявити, що я можу наробити, коли прокинуся від сну, а тому сказав:
— Даю вам десять хвилин на розмову зі мною,— поставив на стіл мікрофон і непомітно увімкнув під столом магнітофон.
— Прошу— без ультиматумів,— грізно промовив батько.
— Юрку! — вигукнула перелякано мама.— Чому ти не розплющуєш очей?
— За розкладом,— відповів я.
' Мама зчинила була паніку, чи не пошкодили мені під час бійки зір, але тато сказав:
— Хай сидить з заплющеними очима... Принаймні я буду думати, що йому соромно дивитися мені в очі...
Я, звичайно, промовчав. Однак, щоб не гаяти марно часу, почав робити чотири діла одразу. Дрімати! Слухати батька! Лівою рукою стискати тенісний м'яч у кишені піжами! Правою ногою, упираючись носком, нарощувати м'язи ноги!
В кімнаті запанувала ніякова мовчанка, котру порушив батьків голос.
— Ну, говори! — сказав він, звертаючись, мабуть, до мене.
Я мовчав. ^
— Так,— сказав батько,— перед початком розмови проведемо невелику інвентаризацію обличчя нашого синочка: презирливо стиснутий рот — один, подряпин — п'ять... чи шість? Шість. Синець — один... Заплющених очей — двоє...
Я ледве чутно скреготнув зубами і ще щільніше заплющив очі.
— Юрку,— знову спитала мама перелякано,— чому ти сидиш із заплющеними очима?
— Відповідно до роз-кла-ду,— знов відповів я, проте з такою інтонацією, що батька аж тіпнуло на стільці.
Мама знову у паніку, чи не причинив мені той гур-■ ток хуліганів якоїсь травми, але батько вчасно зупинив її.
— Почнемо розмову...— сказав батько.
Запала знову гнітюча пауза, яку я аж ніяк не збирався порушувати.
— Ну, говори! — звернувся батько, мабуть, до мене.
— А що говорити, ставте запитання! — сказав я, стискаючи правою ногою і лівою рукою, тенісні м'ячі.
Даю голову на відсіч, що після цієї фрази батько подивився на маму, а вона почала робити йому якісь знаки руками. Я відчув це через рух повітря.
— Перестань трясти ногою і рукою,— поставив вимогу батько.
Самі ж кажуть: "Життя коротке! Бережіть час! Не губіть марно жодної миті!" А коли починаєш "не втрачати" і "берегти", то придираються,
— І вийми з кишені руки, коли з дорослими розмовляєш! І розплющ очі! — сказав тато, підвищуючи голос. *
— Ні,— сказала мама,— я все-таки вважаю, хоч би що там писала вчителька, наш Юрій дуже серйозний хлопець!
— Чарлз Дарвін теж був серйовний хлопець, і одного разу він дуже про це пошкодував! — заперечив батько.
Але тут батько неправий. Вперше чую, щоб людину звинувачували в серйозності. В легковажності — це інша справа.
— Женю, ну навіщо ти так? —сказала мама.— Навіть Юрієві вороги вивнають, що у нього у всьому і до всього надзвичайні здібності.
— Є люди,— сказав батько,— є люди,— повторив він,— у котрих з дитинства закладено неприємний талант робити життя тих, хто їх оточує, буденним і безрадісним!..
Після таких слів у мене зникла остання надія почути від нього фразу: "Бійки, як і війни, бувають справедливі і несправедливі!" Крізь примружені повіки я дивився на циферблат мого годинника. Від початку розмови минуло вже три хвилини. Цікаво, як батько думає укластися в сім хвилин, що залишились, коли він ще й не починав розмови про щоденник?
— Я повторюю,— сказав тато, роблячи знову велику паузу.
"В нього лишилося сім хвилин на розмову, а він ще й повторює",— подумав я.
— Вчора вони напали на нього цілим гуртком! — утрутилась у розмову мама.— І нічого дивного в тому нема, що хлопчик дав волю кулакам. Адже у нас навіть у законі є право на самооборону!
— Я повторюю,— сказав тато,— втретє повторюю... Проте мама і цього разу не дала батькові вимовити
й слова.
— Французам і італійцям, наприклад,— сказала моя мама,— час від часу необхідно розрядитися вибухом люті або викричатись...
— Я повторюю,— сказав батько,— не звертаючи уваги на мамині слова і підвищуючи голос,— я повторюю вчетверте.,.
Саме в цю мить на моїй руці задзвонив будильник. Я встав; користуючись тим, що батько все ще обдумує щось, я промовив:
— Тату, в тебе лишилося дві хвилини, але ти не хвилюйся. Ти можеш все, що потрібно, договорити мені завтра вранці.
— Як вранці? Чому вранці? — розгубився батько.— І це він мені радить не хвилюватись!