Про все це я встиг подумати, поки Зінаїда Юхимівна читала мені нотацію про те, яке неприємне враження залишають у неї останнім часом мої вчинки. Ось до чого все зводиться, коли про поведінку людини судять тільки за її вчинками. До неприємного враження. Я вже хотів був порадити Зінаїді Юхимівні судити про мене, хоча б цього разу, не за моїми вчинками, а за мотивами моїх вчинків, але не встиг. У цей час у моїй голові промайнула більш важлива для моїх майбутніх надкосмічних польотів думка. Я згадав про свій пульс.
Нічого. Я і так все витримаю. Я — Людоземт! Я вас не зрозумів! Не переходжу на прийом!
Зінаїда Юхимівна все ще транслювала свою нотацію, коли, значить, в моїй задиханій голові майнула думка про пульс. За цими розмовами я зовсім забув про те, що я за моєю програмою повинен був робити одразу ж після бійки. Я поклав великий палець правої руки на пульс лівої і, вибравши момент, коли Зінаїда Юхимівна набирала в себе повітря, сказав: ''~— Зінаїдо Юхимівно, помовчіть, будь ласка, одну хвилину.
— А що таке? — запитала Зінаїда Юхимівна вже не дуже суворо.
— Пульс! — сказав я, поглядаючи на мій наручний годинник і прислухаючись до ударів серця.
— Тобі що, погано? — занепокоїлась Зінаїда Юхимівна.
У відповідь я непевно мотнув головою, намагаючись не збитися з рахунку. Взагалі-то пульс був хороший. Глибокого наповнення. Ритмічний, як сигнали точного часу в обсерваторії імені Штернберга. Навкруги всі' стояли мовчки, тому я швиденько перемножив кількість ударів на секунду і отримав в результаті п'ятдесят два удари на хвилину. Ну й серце в мене! Чудовий мотор! Судіть самі: до бійки — пульс п'ятдесят два! Після бійки — п'ятдесят два. Хтось, колись, десь буде дуже задоволений таким пульсом...
— Ну, що? — хвилювалась Зінаїда Юхимівна.— Тобі справді погано?
— Все гаразд! — відрапортував я Зінаїді Юхимівні.— Говоріть! — І подумки додав: "Ви Земля! Я Галактика, Переходжу на прийом".
Моє самопочуття, як і моя підготовка, були, звичайно, засекречені, тому на запитання Зінаїди Юхимівни я промовчав. Я тільки сам собі сказав голосом Левітана: "Самопочуття надкосмонавта Юрія Іванова хо-ро-ше!" — і голосно додав, звертаючись до Зінаїди Юхимівни:
— Говоріть, Зінаїдо Юхимівно! Я вас слухаю!
Ніколи я не думав, що така проста фраза, як: "Говоріть, Зінаїдо Юхимівно! Я вас слухаю", викличе у всіх, як кажуть лікарі, таку перебільшену реакцію (гіперреакцію!).
Фрази обурення так і полетіли в мене з усіх сторін:
— Ви чуєте, як він говорить з викладачем?
— Бач, як командує: заждіть! помовчіть! говоріть!
Неначе збісилися всі оці люнеземти. Весь драмгурток разом із своїм головним скоморохом Масловим. Не обурювалась тільки одна Зінаїда Юхимівна. Бо її реакція на цю мою фразу була, мабуть, ще складнішою, ніж у решти. Після моїх слів її всю затрясло, неначе у неї під ногами був не паркет, а вібростенд*
Взагалі-то до цієї розмови я до Зінаїди Юхимівни ставився нормально. Вона хоч зовсім ще молода вчителька, але фізику дуже точно і здорово викладає. І спортом цікавиться" І у планетарій ходить. Я її там з сином кілька разів бачив. І взагалі вона — людоземт! Я її зрозумів не одразу, звичайно, спочатку придивився, а потім зрозумів і поступово зарахував до лю-доземтів. А потім я ще довго до Зінаїди Юхимівни придивлявся і навіть вирішив, що, коли почнуться перші пасажирські польоти в космос, вона, полетить, напевне, одною з перших. Проте зараз я вже не думаю. Та з такою вібрацією нервової системи не те що в космос, а на поріг монорейкової дороги не пустять.
— Іванов, дай щоденник! — сказала Зінаїда Юхимівна, поступово оволодіваючи собою.— Твій батько з відрядження вже повернувся?
Я мовчки кивнув, мовляв, повернувся.
— Гарний буде для нього подарунок...— сказала Зінаїда Юхимівна, повертаючи мені щоденник із довжелезним записом червоним чорнилом.
Я взяв щоденник і, не рухаючись з місця, уважно прочитав те, що записала Зінаїда Юхимівна. У щоденнику було записано ось що: "Вчинив бійку. Зірвав репетицію драмгуртка. Поводив себе зарозуміло і зухвало!" І підпис: "3. Таїрова".
Ну що ж! Зінаїда Юхимівна судила мої вчинки не за їх мотивами... Отже, все так, як і на уроці.
— Ну, що ти думаєш робити, Іванов? — спитала мене Зінаїда Юхимівна.— Зараз і... взагалі?..
— Я зараз хочу спати,— сказав я.
— Як спати? — жахнулася Зінаїда Юхимівна.
— Дуже просто,— пояснив я.— Ляжу на парту і засну... Адже після бійки і після такого запису у щоденнику ніхто б не зміг заснути, а я засну.— 3 цими словами я, не чекаючи згоди Зінаїди Юхимівни, виліз на парту, розслабився по своїй системі пзевер-пів і... заснув.
Круг мене всі загаласували і кожен в дусі свого "ухилу". Вони гадали, напевно, що галас заважатиме мені спати.
' — Очевидне... неймовірне,— сказала котрась із дівчат.
— Від очевидного до неймовірного,— поправив я не рбзплющуючи очей.
— Час шукати і дивуватися!
— Час шукати і дивувати! — ще раз утрутився я в розмову.
— У нього не нерви, а казна-що таке! — сказав Маслов.
Ці слова мені сподобались. "Що й треба було довести!" — хотів сказати я, однак промовчав.
Останнє, що я почув,— це суперечку між кимось: заснув я чи не заснув, і голос Колесникова Сергія.
— Це ж не люд... а ціла АТС! — сказав він, як здавалося мені, з явним захопленням у голосі.
— Ну до чого тут автоматична телефонна станція? — здивувалась Віра Граніна.
— Та я не про АТС, я про антологію таємничих ситуацій... Там, де Іванов, там обов'язково трапляється яка-небудь таємнича антологія. Заснути після бійки... і після всього! І в присутності Зінаїди Юхимівни!
— АТС це чи не АТС,— сказала Зінаїда Юхимівна,— а я повинна поставити питання про Іванова на педраді.
— А навіщо на педраді? — здивувався Микола Ботов.— 3 ним навіть битися цікаво й корисно. Від нього навіть під час бійки можна про щось цікаве довідатись. Скільки разів учитель нам говорив про теорію удару, я не запам'ятав, а тут, будь ласка, все запам'ятав до єдиного слова,— і Батов, ніби пісню проспівав: "Удар, його вплив на тіла вивчав ще Леонардо да Вінчі. Але він, природно, не мав під рукою техніки спостереження за процесами, що швидко протікають. І він і Ісаак Ньютон..."