— Дорогі товариші! У нас у класі,— долетіло до мене,— вчиться загадковий учень Юрко Іванов, а загадковий він тим, що вчиться дедалі краще і краще. У нас, вірніше, у наших вчителів, уже оцінок не вистачає. Один учитель ставить йому вже не п'ятірки, а шестірки, сімки і вісімки і навіть один раз поставив йому десятку. Це, звичайно, дивно! Але ще дивовижніше: чим краще Юрко Іванов вчиться, чим більше він знає, тим гірше себе поводить. І стає усе агресивніший і агресивніший! А коли його ненароком штовхнути, то що з цього вийде, просто уявити страшно. Але ми цього уявляти не будемо, бо останнім часом Юрко Іванов не тільки вчиться сам, але вже почав учити вчителів. Ми пропонуємо вам подивитися сценку під назвою "Що сниться Юрію Іванову, а може, і не сниться".
Між іншим, усе це сказав Віктор СметанІн, він у нас із спортивним ухилом, тому, певне, йому і доручили сказати так про мене. Він найсильніший у нашому класі, крім мене, звісно.
— Ролі виконують,— оголосив Сметанін,— Юрія Іванова імітуватиме Маслов, а вчителів — учні нашого класу. Хто з них хто — у кожного написано на транспаранті.
Що сталося далі, дорогі товариші нащадки, мені, власне кажучи, і розповідати не дуже хочеться. Не дуже цікаво відбувалося все це, по-моєму. Драмгурток на чолі з Масловим показав, як я екзаменував учителів і ставив їм запитання. І ніби, перш ніж ставити запитання, я казав, що, готуючись до відповіді, вчителям можна користуватись шпаргалками, підручниками, журналами, можна телефонувати знайомим професорам, в Академію наук, в будь-яку академію земної кулі. А запитання, котрі я ставив, були, на мою думку, не дуже розумні і, більше того, далеко не гострі. Ну, по-перше, я нібито спитав у вчителів, як сплять риби — 8 розплющеними очима чи з заплющеними?... Потім я нібито спитав у вчителів, молекула води суха чи мокра?.. І трете, найголовніше запитання, що його поставив учителям: чому в малахіті мало хиті?..
При цьому Маслов, котрий грав мене, поставив це запитання голосом, дуже схожим на мій, і так, що всі, хто стояв, і всі, хто сидів за партами, розреготалися і навіть аж посиніли від сміху, хоч кожен відповідно до своєї ролі повинен був робити щось інше. Поки вони реготали, Ма слов-Іва нов зробив крок убік і укляк з такою ж міною на обличчі, як, бувало, робив і я. Після "мого" запитання, чому в малахіті мало хиті, викладачі влаштували мені німу сцену. Мені вчителі частенько влаштовували отакі німі сцени, як у виставі "Ревізор". Маслов від мого імені влаштував учителям таку ж саму німу сцену. І так схоже на мене, що всі хлопці і дівчата зірвалися з місць і цього Мас-лова-Іванова мало не почали качати.
— А зараз вашій увазі пропонуємо подивитись сатиричну сцену, написану Борисом Кутирьовим, під назвою — "Симпозіум Юрія Іваслова",— оголосив Віктор Сметанін.
Розлігся регіт. "Отже, то був пасквіль, а зараз... Не інакше, як сатира на мене починається",— спокійно подумав я.
— Ролі виконують,— сказав Сметанін.— Маслов грає Іваслова, вчительку історії — Глебова. Всі інші .грають самих себе... Отже, уявіть собі, що ви знаходитесь у класі на уроці історії...
Сметанін ще раз чомусь ішрснув і одійшов убік. Мені одразу не сподобалось, що дія відбувається ніби уві сні і що Маслов грає якогось Іваслова. Чи не з цієї інтермедії вірші... Почалася репетиція^
Я зупинив погляд на Маслові, котрий повинен був грати Іваслова, але, на свій подив, замість Маслова-Іваслова біля класної дошки побачив себе самого... Так ніби я фантастично роздвоївся і одночасно стояв біля дошки і сидів за партою.
В житті між мною і Масловим не було нічого спіль-нього. Я хочу сказати, що ми з ним зовсім не були схожі один на одного. Я в житті жагучий брюнет, а Маслов — блондин. Наче мій негатив. Взагалі, ми а
ним геть не схожі один на одного. А тут я дивився на Маслова, ніби на своє відображення у дзеркалі. Спочатку я навіть не збагнув, що сталося. Потім здогадався. Це мене Маслов копіює. Він у нас у класі взагалі всіх копіював. Усіх, окрім мене, звичайно. Зі мною жартувати небезпечно. Я йому не ЩадринІ І не Василянський! І не Орлові І не Брендер! Можли? во, десь поза спиною він мене і копіював. А так, на очах, боявся. Спробував би він не побоятись! Хоча чого ж "спробував би", коли він уже без усякого "би" пробував. Он він сидить за столом з моїм виразом обличчя. Сидить у моїй позі. Навіть робить одразу, як і я, три справи... Звичайно, три. Читає — раз! Лівою рукою стискує тенісний м'яч. А правою записує щось у зошит.
"Ну, Іванов,— кинувся я на себе,— ну й розпустив ти їх, ліриків. Тебе, як сказав Кутирьов, імітують, а ти спокійно сидиш і дивишся!"
Пертий раз у ЖИТТІ Я побачив збоку, дивлячись на Маслова-Іваслова, як я стою біля дошки. І як я при цьому дивлюся на вчителів. Хтось із них на педраді сказав, що кожного разу, коли я виходжу з-за парти, їй а чи йому стає просто страшно. Тепер я розумію, чому вони бояться часто викликати мене до дошки. А я не можу на них інакше дивитись. І хай хоч зовсім не викликають. І хай не відбирають у мене часу.
— Ну, голубчики,— сказав я, тобто не я, а Маслов від мого імені, і мовчки грізно глянув на вчителів, що у тих аж жижки затрусилися.
Маслов-Іваслов мовчав і в моїй манері так зреагував на друге запитання, що Глібова і всі Інші, хто був у класі, знову зареготали. Хоч ролі їм диктували зовсім інше. В цей час я поклав праву руку на пульс лівої і почав рахувати... Пульс у мене був прямо скажемо надлюдський і надкосмонавтський. Глибокого наповнення. Ритмічний, як сигнали точного часу із обсерваторії імені Штернберга. П'ятдесят два удари за хвилину. В той же час мій мозок чітко аналізував усе, що бачили мої очі, і все, що чули мої вуха.
"Ну, по-перше, це не імітація, як тобі обіцяли,— говорив мені мій мозок,— а пародія, і досить зла, і, по-друге, яку задачу ми з тобою задали вчителям?.. Ми, звісно, можемо поставити їм таке запитання, що відповідь на нього знаємо тільки я, та ти, та ми з тобою. Але таке дурне запитання ми б не поставили вчителям... І це в них називається стик?.. За такий стик,— підтримали мій надінформаційний мозок мої міцні і сильні руки,— можна зробити і втик!" Тим часом Маслов сказав: