РУКОПИС, ЗНАЙДЕНИЙ У ШКІЛЬНОМУ ПОРТФЕЛІ
З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ? (Замість передмови)
Була весна. Я закінчив роботу над романом для дорослих. У мене був пречудовий настрій. Я одягся і вийшов на вулицю. У березні бувають такі дні, коли влада переходить то до рук весни, а то зима перейде в наступ, замете, але в цей день зима якраз відступила в тінь парканів і будинків, у Тімірязєвському парку серед дерев причаїлася. Я попрямував до парку, наспівуючи собі під ніс, і, зупинившись біля замету, що осів під сонцем, став думати про нову книгу, яку буду писати. Однак думав я про це зовсім недовго, мене зацікавив замет, вірніше, не сам замет, а те, що з нього виглядало, а виглядало із замета щось схоже на шкільний портфель. Погодьтесь, що не так вже часто в житті стирчать з заметів шкільні портфелі, та ще не зовсім старі, а вірніше, зовсім не старі.
Я підійшов ближче, розгріб сніг, і, вчепившись за ручку портфеля, витяг його із снігу і потряс, як пляшку, ніби чекав, що всередині портфеля щось забулькає. Нічого, звичайно, не забулькало, проте я відчув, що в ньому щось в. Може, думав я, згадуючи примовку: "Випадок рідкий, але щедрий", може, це і є той самий щедрий випадок, який так рідко випадає на долю письменника.
Присівши на лавочку, я довго возився з поржавілим замком портфеля. Нарешті відімкнув, заглянув усередину й побачив цілу кипу шкільних зошитів. Я витяг їх. Спочатку я подумав, що це звичайні шкільні зошити з російської мови, алгебри, геометрії, кинуті в намет разом з портфелем, що відслужив свій вік, але, погортавши сторінки, я навіть присвиснув від цікавості. Всі зошити були списані буквами якоїсь незрозумілої мені мови, хоч літери в словах були російські. Від довгого лежання під снігом рядки розпливлися, букви втратили свої обриси, було важко розібрати, чи то "Г", чи "Ч", "Ш", а чи "Щ". Судячи по нумерації, багато сторінок вирвано або загублено.
Перша .сторінка мала такий вигляд:
Эсчщшя змг энчсгря юкшчл мкгчмлэпэяль ечтпэу-уплпнпскогнз юсюкшчлопнкермягсгланкршрпчяшяфр фауяу кэфшфлг млярк шифр фхвл фз опэыз фхнчеф муяхяррпфсрпб щшглп упшщя лночнчшучслпопопз-пшх ечщплп шпнцщфчлпэянфгф оплпсуфркфупрчерп мпэн чссрр.— фуф азясшптцчрмряеят пюьмрфль опес-каочнзфф рякчстч егшпхчсономфоф мэ нум нчдфт ря-офмяль п пчюч эпмосфярфа шчпт злпс елп а хя мем-бцфхрь очнечефляг нерь српщп урфщпцфхрфхясчеял-чтьрызтбшчф ляу спрб онпефлярп ряонфсчн...
Від одного'вигляду сторінок серце моє закалатало в грудях, мабуть, так, як калатав воно в археолога, що вперше знайшов єгипетські настінні написи, або клинопис, або загадкові письмена племен майї. Що таїлось за всім цим, уже розшифрованим, люди знали, а що таїлось за таким набором таємничих навіть не словоутворень, а буквонагромаджень?.. Що таїлось за таким, наприклад, переплутаним алфавітом: эмчщшя-эпэмч, энчсуря, юкшкл?!
Над чим працювати мені як письменникові, таке питання вже не поставало переді мною на весь свій за-> гадковий зріст. Хай поки що залишаться на полицях моєї шафи сюжетоносні папки з задуманими мною оповіданнями для дорослих, продовження повісті про капітана Збрешиголова з його собакою, що вмів розмовляти, і нова повість про роботу і некрасиву дівчинку відсунулись на задній план.
Загадково поєднані букви: "змчщшязп..." — підкорили мою уяву. "З-МЯ! ЩШ! Я9П! ЯЗП!" — промовив я, обережно опускаючи зошити в портфель і з зусиллям замикаючи поржавілі замочки. "Зараз піду додому, зараз сяду до столу, розшифрую зошити,— легковажно подумав я,— і... і що? А то!.." Що стане мені ясно?.. Я не знав, що стане мені ясно, я йшов і гадав: от хтось, якийсь хлопчина, ну, звісно, хлопчина, не дівчинка ж. Буде дівчинка зашифровувати десять чи скільки там зошитів. Отже, зашифрував якийсь хлопець. Що він міг зашифрувати?.. Першу мрію?.. Перше почуття! Я ще не знав, що перше... Проте, звичайно, це було щось перше і, без сумніву, потаємне. А може, це щоденник, може, він відкриє мені яку-не-будь надзвичайно цікаву особистість. І з цими думками я піднявся по сходах до дверей своєї квартири...
Моя надія на те, що я швидко розберусь у цих загадкових "ЗМЧ-ах" і "ЯМЧ-ах", розлетілася в прах приблизно через півгодини. Не допомогло і люстерко, котре я прикладав до зошита, сподіваючись, що текст зашифровано так, як були колись зашифровані щоденники Леонардо да Вінчі — він записував свої думки таким способом, що їх можна було прочитати лише з допомогою дзеркального відображення. Можливо, автор загадкових зошитів додавав до складів знайомих слів які-небудь букви, щоб перекрутити зміст або навіть кілька букв, але і це припущення мені не допомогло. На другий день після марно згаяної ночі я вже втягнув у розгадку зошитів всіх моїх знайомих, показуючи їм переписані мною уривки, проте, на жаль, зошити мовчали, ніхто не міг ухопитися бодай за ниточку розшифровки.
— Тебе хтось задумав розіграти,— сказав мені один приятель,— це композитор Суесловський тебе розігрує, навмисне написав нісенітницю якими завгодно літерами і підкинув тобі, а ти голову ламаєш.
Неправда, букви жили, дихали. За буквами було чиєсь існування, я відчував це, відчував! Допомога прийшла несподівано: інший мій приятель показав зашифрований текст знайомому полковнику у відставці, і той, теж не одразу, однак знайшов розгадку цього, як він висловився, "кросворда". Вся складність виявилась у простоті шифровки.
— А хлопець мав кебету,— сказав мені полковник по телефону,— молодець, я такого простого і загадкового шифру ще не зустрічав. Леонардо да Вінчі перехитрив.
Отже, ключ шифру був у мене в руках. Він дійсно був геніально простий: треба було лише взяти алфавіт і написати стовпчиком всі букви від А до Я, а потім ще раз написати його від Я до А, тільки тепер починаючи з букви Я. Таким чином, всі букви першого алфавіту в словах замінюються буквами другого алфавіту. Замість букви А буде буква Я, замість Б — буква Ю і т. д. і т. п. Списавши двома стовпчиками алфавіту папір, я дістав з шухляди письмового столу таємничі зошити й заглибився в їх розшифров-ку...
Як пишуть у книжках: минуло кілька місяців... І коли останнє слово було розшифроване, на столі пе-реді мною лежали... що б ви думали? Щоденники? Ні, не щоденники! Звірені паперові почуття? Ні. Перед! мною лежали спогади. Так-так, спогади! І не пенсіонера, не літньої людини або просто дорослого. Це були спогади хлопчака — Юрка Іванова. Спогади про себе самого і написані ним самим. Ні, не зрадило мене моє письменницьке чуття, і рукопис, знайдений у шкільному портфелі, виявився на диво цікавим матеріалом. Звичайно, крім розшифровки, мені довелося добре над ним попрацювати, як кажуть, зробити літературну обробку, але не більше. За автора я нічого не дописував. Вирвані сторінки чи безнадійно закреслені шматки тексту я не поновлював і не домислював за автора. Мені здається, сам Юрко Іванов, з того як він згадує про себе і мислить собі своє майбутнє, являє собою чималий інтерес. До речі, я довго міркував над тим, як назвати всю цю історію, і дуже пошкодував, що на екранах наших кінотеатрів уже йшла кінокартина, яка називалася "Спогади про майбутнє".