Слухайте, ох і розхвилювався ж я!.. Слово честі.
— А де вона? — питаю.— Треба піти з нею привітатися. Де ж вона? У тому крилі?
— Ага.
— А як це вона про мене згадала? Вона що — у Брін-Морі? Бо казала, що, мабуть, вступатиме туди. Казала, або [28] в Брін-Мор, або в Шіплі. А я думав, вона в Шіплі. Як же це вона про мене згадала? — їй-богу, я так розхвилювався! Серйозно.
— Та звідки я знаю, чорт забирай! — відповідає Стредлейтер.— Устань, чуєш?! Ти вмостився на моєму рушникові.
Я справді сидів на його смердючому рушникові.
— Джін Галлахер! — кажу. Ніяк я не міг угамуватися,— Боже ж ти мій!..
Каналія Стредлейтер саме мастив чуба "Віталісом". Моїм "Віталісом".
— Вона танцює,— кажу.— Балет і таке інше. Тренувалася по години дві щодня, навіть у пекельну спекоту. Все боялася, що в неї зіпсуються ноги — розповніють, чи що. Ми з нею всю дорогу грали в шашки.
— У що-що ви грали?
— В шашки.
— У шашки?! Тьху!
— Атож. Вона ніколи не ходила своїми дамками. Проведе дамку й не грає нею. Просто не переставляє її, поки не вишикує в останньому ряду всі свої шашки. І не робить ними жодного ходу. їй просто подобалось, коли вони стояли всі вряд скраю дошки.
Стредлейтер нічого не сказав. Така мура взагалі рідко кого цікавить.
— А її мати ходила в той самий гольф-клуб, що й ми,— розповідаю далі.— Іноді я подавав там ключки — просто підробляв. Кілька разів підносив ключки і її матері. Бувало, поки пройде дев'ять дучок, разів сто сімдесят б'є.
Стредлейтер майже не слухав. Стоїть, розчісує свою чуприну.
— Треба було б піти й хоч привітатися з нею,— кажу.
— То чого ж не йдеш?
— Та зараз, іще хвилинку.
Стредлейтер почав заново робити проділ. Він завжди прилизувався добру годину.
— А батько й мати в неї розлучилися,— кажу далі.— Мати потім вийшла за якогось алкаша. Сам худющий, а ноги волохаті-волохаті. Як зараз бачу. Коли не стрінеш — завжди в шортах. Джін казала, нібито він якийсь письменник — драматург чи біс його знає хто. Але при мені він тільки те й робив, що жлуктив віскі та слухав по радіо всі підряд оті ідіотські детективчики. І ганяв по всьому дому голяка. При Джейн, і взагалі. [29]
— Іди?! — озвався Стредлейтер: Коли я згадав, що алкоголік бігав при Джейн по дому голяка, він ураз пожвавішав. Цей паскуда Стредлейтер жахливий розпусник.
— Дитинство в неї було паршиве. Серйозно кажу. Та це його не цікавило. Стредлейтера тільки всяке таке паскудство цікавило.
— Подумати лишень! Джейн Галлахер! — Я ніяк не міг заспокоїтись. Не міг, і край.— Треба було б піти хоч привітатися з нею абощо.
— Якого ж ти ката не йдеш, а все стовбичиш тут і мелеш язиком?! — каже Стредлейтер.
Я ступив до вікна, але нічого не було видно — від спеки шибки в умивалці геть запітніли.
— Зараз душа не лежить,— кажу. Я й справді був не в настрої. А для такого діла треба мати відповідний настрій.— Я думав, вона в Шіплі. Навіть ладен був побитися об заклад, що вона в Шіплі.— Я потинявся по умивалці. Більш мені не було чого робити.— А . футбол їй сподобався? — питаю.
— Та начебто сподобався. Не знаю.
— А вона тобі розповідала, як ми з нею всю дорогу грали в шашки? Взагалі що-небудь розповідала?
— О господи, та нічого я не знаю! Ми тільки познайомилися,-каже Стредлейтер. Нарешті він розчесав свої кляті кучері й заходився складати оте загиджене причандалля, що ним голився.
— Чуєш,-правлю я своєї,-перекажи їй від мене вітання, гаразд?
— Гаразд,— буркнув Стредлейтер, але я знав, що нічого він не перекаже. Такі типчики, як Стредлейтер, ніколи нічого не переказують.
Він пішов до кімнати, а я ще трохи потовкся в умивалці, згадуючи про каналію Джейн. Потім і сам рушив до кімнати.
Коли я відчинив двері, Стредлейтер саме зав'язував перед дзеркалом краватку. Він півжиття простоював перед тим клятим дзеркалом. Я сів у своє крісло і хвилю мовчки дивився на нього.
— Чуєш,— кажу,— ти їй тільки не бовкни, що мене вигнали зі школи, добре?
— Добре.
Стредлейтер мав одну непогану рису. Йому не треба було розжовувати кожну дрібницю, як от, скажімо, тому ж таки Еклі. І насамперед, мабуть, через те, що Стредлейтерові було на все начхати. Начхати, і квит. А Еклі — о, то зовсім інший фрукт. Той хоч куди свого носа встромить, [30] Стредлейтер таки нап'яв мою картату куртку.
— Ради бога, тільки ж не розтягни! — кажу.— Я одягав її всього разів зо два.
— Не бійся. Куди в біса поділися мої сигарети?
— Он на столі.
Стредлейтер ніколи не знав, де в нього що лежить.
— Під твоїм шарфом,— кажу.
Він сховав сигарети в кишеню куртки. Моєї куртки.
Знічев'я я раптом знов повернув свою мисливську шапку козирком наперед. Бачу, чогось розгулялися мої нерви. Вони в мене взагалі ні к бісу.
— Чуєш, а куди ти її поведеш? — питаю.— Придумав, уже?
— Ні ще. Махнемо в Нью-Йорк, якщо встигнемо. Вона якоїсь хороби взяла дозвіл тільки до пів на десяту.
Його тон мені не сподобався. Я йому кажу:
— Це вона, видко, через те, що не роздивилася ще, скільки в тобі, паскуді, краси і шарму. Бо якби роздивилася, то взяла б дозвіл, мабуть, до пів на десяту ранку!
— Звісно, чорт забирай! — відповів Стредлейтер. Його ніщо не бере, ніякі глузи. Надто вже він високої думки про себе.— А тепер давай без жартів,— каже.— Напиши мені той капосний твір.— Він уже застебнув куртку й зібрався йти.— Але не дуже суши собі голову— аби тільки розповідь була яскрава, щоб аж убивала. Домовились?
Я нічого не відповів. Не хотілося. Тільки сказав:
— Спитай її, чи вона й досі не ходить дамками.
— Спитаю,— пообіцяв Стредлейтер, проте я знав, що він однаково не спитає.— Ну, бувай! — І хряснув за собою дверима.
Я посидів ще з півгодини. Просто сидів собі в кріслі й ніякого біса не робив. Думав про Джейн, про Стредлейтера, про їхнє побачення і т. ін. І так нервувався — мало не збожеволів. Я ж бо вам уже казав, який він розпусник, той паскуда Стредлейтер.
Несподівано завіси в душовій розсунулись, і до кімнати знов зашелепався каналія Еклі. Вперше за все моє розтрикляте життя я йому зрадів. Хоч відвернув мене від отієї мури в голові.
Еклі просидів у мене майже до самого вечора. Все розводився про хлопців у Пенсі, яких він ненавидів, і сколупував величезного вугра в себе на підборідді. Хоч би носовичка взяв абощо. А втім, якщо хочете знати правду, я не певен, що той субчик мав носовичка. Принаймні я ніколи його в Еклі не бачив. [31]