Одне слово, йду я по П'ятій авеню, йду собі і йду — без краватки, звісно, й т. ін. І раптом зі мною починає діятися щось неладне. Щоразу, як тільки доходжу до бісового перехрестя і ступаю з тротуару на асфальт, виникає таке відчуття, ніби я нізащо не перейду на той бік вулиці! Здається, ось провалюся зараз крізь землю й полечу, полечу... І ніхто вже мене ніколи не побачить. Слухайте, я так злякався! Ви собі навіть не уявляєте. Упрів, як чорт. Білизна, сорочка — все до тіла поприлипало. Тоді я придумав одну штуку. Як тільки доходжу до кінця кварталу, починаю розмовляти подумки з братом Аллі. Кажу йому: "Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Прошу тебе, Аллі!" А потім, тільки-но перейду, не провалившись, на другий бік вулиці, й кажу йому: "Дякую!". І так на кожному перехресті — щоразу те саме. Але я ні на мить не спинявся. Мабуть, просто боявся спинитись — сказати щиро, я той день уже погано пригадую. Пам'ятаю тільки, що не спинявся аж до Шістдесят якоїсь там вулиці, за зоопарк і ще далі. А вже там сів на лавку. Я насилу зводив дух, піт з мене градом котився. Просидів я, певно, з годину. Що ж його, думаю, далі робити? Зрештою таки вирішив: поїду, думаю, світ за очі. Додому, думаю, вже ніколи не повернусь і ні в які школи більш не піду. Побачусь, думаю, з каналією Фібі, попрощаюся, віддам гроші, а тоді вирушу автостопом на Захід. Зроблю, міркую собі, так: дістанусь до Голланд-тунелю, там проголосую і проїду на попутній машині далі, потім знов проголосую, і знов, і знов, і за кілька днів буду вже далеко на Заході, де тепло й гарно і де ніякий собака мене не знає. Там знайду собі роботу. Наймуся, думаю, десь на бензоколонці й заправлятиму людям машини пальним та маслом. Мені було байдуже, яку : знайду роботу, аби лиш мене ніякий дідько не знав і я нікого не знав. А що, думаю, коли прикинутися глухонімим? : Тоді не треба буде заводити ні з ким отих непотрібних, ідіотських балачок. А якщо кому-небудь закортить зі мною з поспілкуватись, нехай пише на клапті паперу й показує мені. Помалу людям це так остогидне, що вони вже не чіплятимуться до мене з своїми балачками до кінця мого життя. Всі гадатимуть, ніби я такий собі нещасний глухонімий і дурник, і дадуть мені спокій. А я заправлятиму бензином та маслом їхні прокляті машини, діставатиму за це свою платню тощо, а тоді побудую де-небудь на зароблені гроші хатину й житиму там до кінця своїх днів. Стоятиме хатина [160] край лісу — тільки не в гущині, нехай на неї весь час світить сонце і т. ін. їсти варитиму собі сам, а згодом, якщо захочу одружитись абощо, зустріну яку-небудь вродливеньку дівчину — теж глухоніму,— і ми поберемося. Вона переїде жити до мене в хатину, а коли захоче мені що-не-будь сказати — хай теж пише на папері, як і решта людей. А коли в нас будуть діти, сховаємо їх де-небудь від усього світу. Накупимо багато книжок і самі навчимо їх читати й писати.
Мене ця ідея страшенно захопила, їй-богу. Я знав, що отой план прикинутися глухонімим і т. ін.— просто маячня, і все ж мені подобалося мріяти про це. Але поїхати на Захід я поклав собі твердо. Хотілось тільки спершу попрощатися з каналією Фібі. Тож я раптом скочив на ноги, кинувся, мов божевільний, через вулицю,— признатися щиро, ледве під машину не попав! — забіг до крамниці письмового приладдя і купив блокнота й олівця. Напишу, думаю, Фібі записку, поясню, де її ждатиму, щоб попрощатися й віддати оті гроші на різдвяні подарунки, а тоді піду до школи й попрошу кого-небудь з учителів передати записку. А поки що я сховав блокнота й олівця в кишеню й стрімголов помчав до школи — надто я був схвильований, щоб писати просто в крамниці. Я дуже поспішав — хотілося ж передати Фібі записку ще до того, як вона піде на обід, а часу залишалося обмаль.
Дорогу до школи я добре знав, бо сам ходив туди, як був малий. Коли я ввійшов, мене охопило якесь дивне почуття. Я , не думав, що пам'ятаю, як там усе всередині, а виявляється — пам'ятаю! Все було точнісінько таке саме, як при мені. Той самий широкий, завжди напівтемний двір, ті самі дротяні сітки на ліхтарях, щоб не побити м'ячем лампочки, на майданчику — ті самі білі кола для всіляких ігор і т. ін. І ті самі баскетбольні кільця без сіточок — тільки щити з голими кільцями.
У коридорах не видно було жодної живої душі — певно, велика перерва скінчилася, а обідня ще не настала. Мені трапилося лише невеличке негреня — воно бігло до вбиральні. З кишені штанів у нього виглядав дерев'яний номерок, нам теж такі давали — на знак того, що ти вийшов до вбиральні з дозволу вчителя.
З мене все ще лив піт, хоч уже й не так. Я сів у коридорі внизу на сходах і дістав блокнот та олівець. Пахло на сходах так само, як і колись. Ніби там хтось зробив калюжу. В усіх школах на сходах пахне однаково. Сів я, отже, і написав записку: [161]
Люба Фібі!
Я не можу чекати до середи і сьогодні ввечері, мабуть, вирушу на Захід. Якщо зможеш, жди мене о чверть на першу перед Музеєм мистецтв, біля входу. Я віддам тобі твої різдвяні гроші. Я не багато витратив.
Цілую.
Голден.
Школа була, по суті, поруч з музеєм, і Фібі однаково мала йти повз нього на обід додому, отож я знав, що вона зможе зустрітися зі мною.
Потім я рушив сходами нагору до вчительської — попрошу, думаю, кого-небудь віднести записку Фібі в клас. Я склав аркуш щонайменше вдесятеро, щоб ніхто не прочитав. У цих клятих школах нікому не можна вірити. Та я знав, що записку від брата їй передадуть.
Поки йшов нагору, мене знов так занудило, що, думав, виблюю. Слава богу, все обійшлося. Я на хвилинку сів на сходах, і мені стало краще. Не встиг устати, як на очі трапило таке, що я мало не збожеволів. Якийсь кретин написав на стіні матюка! Я просто осатанів від люті. Уявляєте, якщо Фібі і вся ота дітлашня прочитає і почне розпитувати, що це в біса таке, а тоді кінець кінцем знайдеться якась мала паскуда й візьметься їм пояснювати — та ще все поперекручує, звісно,— що воно означає, і діти сушитимуть собі голови, а ложе, навіть кілька днів ходитимуть самі не свої... Слухайте, я ладен був убити того гада, що це написав. Мабуть, якийсь шизонутий псих заліз уночі до школи, щоб справити нужду абощо, а тоді взяв і написав на стіні оте паскудство. Я вже уявляв собі, як ловлю його на цьому ділі і б'ю головою об кам'яні сходи доти, доки він уже обливається кров'ю і здихає. Але я відразу й збагнув, що не стане в мене на це духу. Я знав напевно. І від цього на серці зробилося ще тяжче. У мене навіть забракло сміливості стерти рукою оту бридоту з стіни, коли вже казати правду. Я злякався: гляди, думаю, хтось з учителів побачить, як я стираю, і подумає, що то я сам і написав! Але потім усе ж таки стер. А тоді пішов далі до вчительської.