Він подає мені знак підсунутися ближче. Нахиляюся до нього, і він шепоче:
— Я в це не вірю.
— Не мели дурниць, Франце, за кілька днів ти сам упевнишся. Подумаєш, ампутували ногу. Та тут ще й не таке роблять.
Він підводить руку:
— Глянь-но сюди, на ці пальці.
— То від операції. Добряче жери, і тоді швидко одужаєш. Вас тут непогано годують?
Він показує на миску, ще наполовину повну. Це мене непокоїть.
— Франце, ти повинен їсти. Найголовніше — їсти. Адже з цим тут начебто добре.
Він ніби не слухає. Трохи помовчавши, повільно говорить:
— Я так хотів стати лісничим.
— Ти ще встигнеш,— заспокоюю я.— Тепер уже виготовляють чудові протези, з таким протезом ти й не помітиш, що тобі чогось бракує. Вони кріпляться до м'язів. З протезом для руки можна ворушити пальцями й працювати, навіть писати. I, крім того, тепер весь час винаходять іще досконаліші протези.
Якийсь час він лежить тихо. А тоді каже:
— Можеш узяти мої шнуровані чоботи для Мюллера.
Я киваю головою і силкуюся вимовити щось підбадьорливе. Губи в нього стали зовсім безбарвні, рот побільшав, зуби випинаються, і здається, що вони крейдяні. Тіло в нього тане, чоло вигинається дужче, вилиці загострюються. Кістяк наче пробивається назовні. Очі вже западають. За кілька годин усе скінчиться.
Не вперше я бачу, як помирають; але ми росли разом, а це все-таки зовсім інша річ. Я списував у нього домашні завдання. У школі він звичайно носив коричневий костюм із паском, і рукава в нього завжди були витерті до блиску. Він єдиний серед нас умів робити на турніку "сонце". Коли він так крутився, його чуб маяв, наче шовковий, і падав йому на обличчя. Канторек пишався ним. Але цигарок хлопець не терпів. Шкіра в нього була біла-білісінька, і він чимось скидався на дівчинку.
Я дивлюся собі на чоботи. Вони величезні, незграбні, холоші заправлені в халяви, коли стоїш у цих широченних чоботях, здаєшся товстим і дужим. Та коли ми йдемо купатися й роздягаємось, стегна і плечі у нас знову стають вузькими. Тоді ми вже не солдати, а майже хлопчаки, ніхто не повірив би, що ми можемо тягати на собі ранці. То якась дивна мить, коли ми стоїмо роздягнені: тоді ми не на службі і почуваємо себе майже як цивільні.
Коли ми купалися, Франц Кеммеріх ставав зовсім малий і тоненький, наче дитина. I от він лежить, чому, скажіть мені, чому? Треба було б провести повз це ліжко ввесь світ і сказати: це — Франц Кеммеріх, йому дев'ятнадцять з половиною років, він не хоче помирати. Не дайте йому померти!
Мені паморочиться в голові. Дух карболки і тліну заповнює легені, повільно заповзає в них, наче рідота, і душить.
Сутеніє. Обличчя в Кеммеріха блякне, він лежить у подушках такий блідий, що аж світиться. Губи тихо ворушаться, Я схиляюся над ним. Він шепоче:
— Якщо знайдете мого годинника, відішліть його додому.
Я не заперечую. В цьому немає тепер сенсу. Його не переконаєш. Мені боляче від моєї безпорадності. Це чоло із запалими скронями, ці вуста, власне — оголені щелепи, цей загострений ніс! А вдома, там, куди мені треба написати, огрядна заплакана жінка. Якби вже відбути того листа!
Палатами ходять санітари із пляшками й відрами. Один із них підходить ближче, придивляється до Кеммеріха і йде далі. Видно, він чогось чекає, мабуть, йому потрібне ліжко.
Я присовуюся ближче до Франца і починаю говорити, наче це може його врятувати:
— Можливо, тебе відвезуть до санаторію, що стоїть на монастирській горі серед вілл. Тоді з вікна ти бачитимеш поле, аж до отих двох дерев на обрії. То найкращий час, коли достигає хліб; надвечір поле міниться під призахідним сонцем, немов перламутрове. А тополина алея біля монастирського струмка, де ми колись ловили пліточок, пам'ятаєш? Ти зможеш знову зробити собі акваріум і розводити риб, зможеш ходити, куди тобі заманеться, ні в кого не питаючись, і навіть грати на піаніно, коли схочеш.
Я схиляюсь до його обличчя, не видного у присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче. Ох і дурницю я втяв в отими теревенями!
— Ну, Франце,— я обіймаю його за плечі й тулюся обличчям до його обличчя.— Може, ти тепер спатимеш?
Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках, Треба б їх витерти, але мій носовичок дуже брудний.
Минає година. Я сиджу і пильно стежу за виразом його обличчя, раптом він схоче ще щось сказати. Якби він розкрив рота й заволав! Але він тільки плаче, відвернувшись до стіни. Він не згадує ні матері, ні братів і сестер, він взагалі нічого не говорить, це вже, напевне, зосталося десь позаду; він опинився сам на сам із своїм недовгим дев'ятнадцятирічним життям і плаче, бо воно залишає його.
Ніколи я вже не бачив такого тяжкого, розпачливого прощання з життям, хоча смерть Тьядена теж була нелегкою: цей дужий, як ведмідь, чолов'яга кричма кликав свою матір і з виряченими очима у розпачі відганяв багнетом лікаря від свого ліжка, аж поки впав мертвий.
Нараз Кеммеріх застогнав і почав харчати. Я схоплююся на ноги, вибігаю з палати і кричу:
— Де лікар? Де лікар?
Побачивши чоловіка в білому кітелі, я чіпляюся за нього.
— Ходімте швидше, а то Франц Кеммеріх помре.
Він випручується і питає в санітара, що стоїть поруч:
— Про кого він?
Той відповідає:
— Ліжко двадцять шість, ампутація ноги.
Лікар гнівається:
— Звідки я можу знати, сьогодні я вже п'ять ніг ампутував! — Він відштовхує мене, каже санітарові: — Йдіть подивіться! — I біжить до операційної.
Я тремчу від гніву, йдучи за санітаром. Той дивиться на мене і каже:
— Операція за операцією, з п'ятої ранку, я тобі кажу — щось страшне, тільки за сьогоднішній день шістнадцятеро померло, твій буде сімнадцятий. Сьогодні напевне дійде до двадцяти...
Мені стає млосно, нараз я відчуваю, що вже не можу. Більше я не лаятимусь, це ні до чого, мені хочеться впасти долі і вже не підводитись.
Стоїмо біля ліжка Кеммеріха. Він помер. Обличчя в нього ще мокре від сліз. Очі напівзаплющені, вони жовті, як старі кістяні гудзики.
Санітар штовхає мене в бік:
— Забереш його речі?
Я киваю головою.
— Його доведеться зараз же винести,— каже санітар.— Нам потрібне ліжко. Поранені лежать уже й у коридорі.
Я беру речі й відшпилюю в Кеммеріха розпізнавальний знак. Санітар цікавиться, де його солдатська книжка. Її немає. Я кажу, що вона, певне, в канцелярії, і йду. За мною вже несуть на брезенті Франца.