— Альберте, а як ти справді повернешся додому, то що тоді робитимеш?
Кроп уже наївся і через те подобрішав.
— Скільки зосталося з нашого класу? — питає він.
Ми підраховуємо: з двадцяти душ сімох уже вбито, чотирьох поранено, один — у божевільні. Отже, зібралося б щонайбільше дванадцять хлопців.
— Троє з них уже лейтенанти,— каже Мюллер.— Як ти гадаєш, чи вони дозволили б, щоб Канторек на них горлав?
Ні, ми так не гадаємо. Ми теж не дозволимо горлати на нас.
— А що ти можеш сказати про єдність дії, місця й часу в драмі "Вільгельм Телль"? — нараз згадує Кроп і аж качається з реготу.
— Яку мету ставила перед собою спілка поетів "Геттінгенський гай"?— раптом суворо питає поважний Мюллер.
— Скільки дітей мав Карл Сміливий? — спокійно відбиваюсь я.
— Нічого путнього з вас, Боймер, не вийде,— скрекоче Мюллер.
— Коли була битва при Замі? — допитується Кроп.
— Ви морально несерйозна людина, Кроп, сідайте, три з мінусом,— зневажливо махаю я рукою.
— Що Лікург мав за найважливіше для держави? —сичить Мюллер, удаючи, ніби поправляє пенсне.
— Як правильно: "Ми, німці, боїмося самого тільки бога і більше нікого на світі" або: "Ми, німці, боїмося тільки бога...?" — дозволяю я подумати.
— Скільки жителів у Мельбурні? — щебече і собі Мюллер.
— Як ви збираєтесь жити, коли цього не знаєте? — обурено питаю я в Альберта.
— Що ми розуміємо під явищем зчеплення?—тріумфує тепер він.
З усього цього мотлоху ми майже нічого вже не пам'ятаємо. Він нінащо не придався нам. Але ніхто в школі нас не навчив, як закурити цигарку під дощем чи в бурю, як розпалити багаття з сирого гілля; не навчив, що бити багнетом краще не в ребра, а в живіт, бо там багнет не застрягне.
Мюллер задумано каже:
— Та дарма, нам знов доведеться сісти за шкільну парту. Мені здається, що це неможлива річ.
— Напевне, нам дозволять здавати екстерном.
— До цього треба добре підготуватись. I навіть коли ти здаси екзамени, що далі? Бути студентом не набагато краще. Як у тебе немає грошей, то будеш день і ніч працювати.
— I все ж таки це краще. Тільки й там доведеться втовкмачувати в голову всякий мотлох.
Кроп розуміє наш настрій:
— Як можна ставитися до цього поважно, побувавши тут, на передовій?
— Але ж якийсь фах треба мати,— заперечує Мюллер, удаючи Канторека.
Альберт чистить собі нігті ножем. Ми дивуємось, чого це він став такий чепурун. Але він робить це тільки тому, що замислився. Відклавши ножа, він каже:
— Так воно і є. Кач, і Детерінг, і Гайє потім працюватимуть за фахом, бо вони вже його мають. I Гіммельштос теж. А ми не маємо. I як нам після оцього,— він показує в бік передової,— призвичаїтись до якогось фаху?
— От якби стати рантьє й жити десь у лісі зовсім самому,— вголос мрію я, але тут же мені стає соромно за таку примху.
— Що ж із нами буде, коли ми повернемося?— питає Мюллер, і навіть він збентежений.
Кроп знизує плечима.
— Не знаю. Спершу треба вижити, а тоді вже буде видно.
Власне, ніхто з нас не знає відповіді.
— А все-таки, що ми могли б робити? — питаю я.
— Мені нічого не хочеться,— стомлено відповідає Кроп.— Навіщо загадувати, коли нас щодня можуть тут убити? Я не вірю, що ми взагалі повернемося,
— Коли я про це думаю, Альберте,— кажу я через якийсь час, перевертаючись на спину,— то мені здається: якби я почув слово "мир" і він справді настав би, то я б учинив щось надзвичайне, бо мені від того слова аж кров шугає в голову. Знаєш, зробив би щось таке, заради чого варто було в цьому багні лежати. Тільки я нічого не годен придумати. Те, що справді можна зробити,— вчитися, набути фах, одержувати платню і таке інше,— це все мені настобісіло, бо це вже було і все це — гидота. Іншого я нічого не знаходжу, Альберте, нічого не знаходжу.
Цієї миті все здається мені безнадійним, розпач огортає мене.
Кроп теж думає про це.
— Взагалі нам усім буде важко. Невже там у нас, удома, над цим зовсім не замислюються? Два роки стріляти й метати гранати — цього не можна скинути з себе, наче шкарпетки.
Ми доходимо висновку, що такі думки властиві всім, хто опинився в нашому становищі, одному більше, іншому менше. Це спільна доля нашого покоління.
Альберт висловлює це так:
— Через війну ми стали ні до чого не здатні.
I каже слушно. Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.
У польовій канцелярії — пожвавлення. Либонь, то Гіммельштос підняв усіх на ноги. До нас рушає кілька чоловіків на чолі з огрядним фельдфебелем. Смішно, та майже всі ротні фельдфебелі — товстуни.
За ним виступає Гіммельштос, сповнений жадоби помсти. Чоботи в нього сяють проти сонця.
Ми підводимось. Товстун сопе:
— Де Тьяден?
Звісно, ніхто цього не знає. Гіммельштос дивиться на нас, очі в нього люто виблискують.
— Ви напевне знаєте. Тільки не хочете сказати. Де він?
Фельдфебель нишпорить очима навкруги: Тьядена ніде не видно. Тоді він вирішує діяти інакше:
— Щоб за десять хвилин Тьяден з'явився до канцелярії.
I рушає назад, а Гіммельштос суне за ним.
— У мене передчуття, що наступного разу, коли ми будемо ставити загорожі, я ненароком упущу скрутень колючого дроту просто Гіммельштосові на ноги,— каже Кроп.
— Ми ще не раз потішимося з нього,— сміється Мюллер.
Ми пишаємося тим, що дали відсіч цьому жалюгідному листоноші.
Я йду в барак і попереджаю Тьядена — нехай десь щезне.
Потім ми переходимо на інше місце і знову сідаємо грати в карти. Адже ми тільки й уміємо, що грати в карти, лаятись та воювати. Небагато для двадцяти років — і забагато для двадцяти років.
За півгодини Гіммельштос знов опиняється біля нас. Ніхто не звертає на нього уваги. Він питає, де Тьяден. Ми знизуємо плечима.
— Але ж ви мали його розшукати,— наполягає він.
— Хто це — ви? — дивується Кроп.
— Ну, ви всі.
— Я просив би вас звертатися до нас увічливо,— вимовляє Кроп таким тоном, наче він полковник.
У Гіммельштоса очі на лоба лізуть: