— Погнали ворога, — закричала Мирося.
— Еге ж, слава Перунові, — ствердно загомонів пастух.
— А ти хотів сина не пустити. Один чоловік, а що зробив!
— То не чоловік, то Яр-Див! — сказала щаслива Мирося.
— Говориш, ніби закохана дівчина.
— Таке скажете, — зашарілася царівна. — О, гляньте… царя несуть сюди! Він поранений…
— Певно, дісталося йому, — зітхнув Корінь. — Якби не Зореслав, то…
— Правда, правда, — прошепотіла Мирося, тремтячи від збудження. — Якби не юнак прекрасний, то не було б ні царства, ні царя. Ні, може, й мене… Доле, зведи нас воєдино!..
— Слава богам, — гукнув Корінь полегшено, — покотили ворожу силу дружинники, аж загуло. Тепер можна й мені вертатися додому, ягнят назад переправляти. Глянь, глянь, вже й Зореслав скаче сюди, дяка Світовидові!
— Пора й мені, — вирішила Мирося. — Побіжу, перевдягнуся…
— Ти куди? — почувши її кроки, запитав Боян,
— Зореслава зустрічати, — ніяково озвалася дівчина і дременула вниз, аж бур’яни зашелестіли.
— Теж загорілося, мов суха глиця, — похитав головою Боян. — Дивне дитинча. Гм… Де йому бути прово-жатим? Теж прагне до бою, до діла. А що ж, доки є руки, очі, ноги, доки клекоче сила, хай змагаються!
І сміялась орлиця
Із дурного вітця:
— Орленя починається
Із малого яйця…
— Ось так, Кореню! Де ти, чуєш? Гм, нема нікого. Знову я сам. Та добре, що все скінчилося на благо землиці рідній. Проте що ж станеться з юнаком завзятим? Непроста в нього доля зав’язується, ой непроста! Чує моє серце…
А царя тим часом дружинники принесли до могили, поклали на розстеленій киреї. Він стогнав, лаявся, все поривався встати, поглянути на поле бою.
— Ану, розступіться! Ой! Я переміг, переміг, слава Перунові! Га? Здорово я бився? Ой!
— Ти бився, як буй-тур! — улесливо озвався хтось з радників.
— Громовладар Перун! — підхопив інший. — Кришив їх мечем, як капусту!
— Ге! — сміявся цар вдоволено. — Вони довго мене пам’ятатимуть! П’ятами накивали. Ой-ой! Чого це в мене замакітрилося в голові?
— Бо ти ж, царю, під конем побував, — простодушно озвався молодий дружинник. — Та ще бамбулою залізною тебе по шолому вгамселили!..
— Цсс! — засичав на нього радник Печерун. — Ти що — царя?
— Мене? — гнівно перепитав цар. — Тобі приснилося…
— Йому приснилося! — підхопили воєводи й радники.
— Побіда! Побіда! — заревів Печерун, здіймаючи вгору стяг.
До могили поверталися втомлені, розгарячені боєм дружинники. Похропували закривавлені коні, збуджено перемовлялися вої, від Витича бігли жінки та діти. На поле важко сідало вороння, переможно й вдоволено каркаючи.
Печерун схилився до царя, шепнув на вухо:
— Встати б тобі, сісти на коня. Ти ж переможець, треба, щоб вид у тебе був, як у Світовида…
— Ну тебе… з видом… Мені непереливки… Ой! Несіть мене до коня…
А від могили вже бігла, мов на крилах, Мирося. Вона перевдяглася в свою вишиванку, русява коса пишалася у віночку з польових квітів. Дівчина пробилася крізь юрму, обняла Зореслава, поцілувала в спраглі вуста. Він отетерів, розгубився, дивлячись на біле дівоче личко, на її палаючі очі. Довкола сміялися дружинники, дівчата.
— Хто ти, русалко? — озвався збентежений хлопець.
— Царівна, лицарю! Мирося…
— О Перуне, я гину!
— Що з тобою, юначе?
— Царівна мене поцілувала. Краще б я вмер…
— А то ж чому? — сміялася щаслива дівчина.
— Бо без тебе вже не зможу жити. А дотягнутися до тебе — ой як далеко! Я ж пастух!
— Ти не побоявся сили ворожої, — докірливо сказала дівчина, — і злякався мари царської.
— Миросю, — слабким голосом озвався цар. — Чи це ти, чи ні?
— Я, таточку! — гукнула дівчина і метнулася до батька, кинувши на Зореслава променистий погляд. — Лечу, поспішаю!
Вона добігла до Горевія, царя вже посадили в сідло, підтримуючи з двох боків. Дівчина скочила на стремено, поцілувала батька в щоку.
— Ви перемогли, татку! Слава нашій дружині!
— Слава дружині! — гриміло довкола.
— А я тобі що казав? — гордо одвітив цар. — Ой, болить…
— Вас поранено? — затривожилася донька.
— Та… байдуже… Десь зачепився за меча ворожого… Знаєш, скільки їх майоріло довкола мене! Ой!..
— Татку! А я бачила бій. З могили…
— Ах ти дівчисько баламутне! Як ти сміла?
— Бо не втрималася дома! Я виділа, як той хлопець… захистив вас. Він поклав цілу купу ворогів…
— Який ще там хлопець?
— Зореслав, син Кореня. Якби не він, то…
— Був такий хлопець, — поспіхом озвався Печерун, підморгуючи Миросі. — Гарний дружинник. Треба його похвалити…
— Не похвалити, а нагородити, — захоплено сказала Мирося. — Батьку, він заслужив славу!
— Гм. Та треба було б! Тільки чим?
— Хай буде воєводою.
— Гм. Хай буде. А чого ж… Хоробрий, вмілий — хай буде! Мені добрі вої потрібні! Ой!..
— Зореславе! — гукнула Мирося. — Віднині ти царський воєвода! Чуєш?
— Слава воєводі Зореславу! — кричали дружинники, і їхній галас підхопила витицька юрба. — Слава Зореславу!
— Кричи: слава цареві! — шепнув хлопцеві радник Печерун.
Юнак, нахмурившись, мовчав. Лише один раз докірливо зиркнув на Миросю.
— Чого він мовчить? — запитав цар у радника. — Німий чи що?
— Чому не кричиш? — гостро озвався Печерун, вколовши хлопця недобрим поглядом.
— Не вмію, — непривітно одвітив юнак.
— Гордий! — покрутив головою цар. — Ну, подякуємо Світовидові, людоньки, за побіду славетну! Всі до Витича! Свято на три дні. Ой! Хоч би добратися до покоїв, там спочину. Меду, збіжжя, всякого добра з царських льохів — на майдан! Хай знають всі — цар Горевій святкує побіду!..
— Заплутався в сильці бідолаха, — зітхав Боян, прислухаючись до гомону, що віддалявся від могили. — Спробуй тепер вибратися з нього. Ну, та дарма! Хай змагається. Я теж почимчикую за ним, може, зумію стати в пригоді. Побіда побідою, а треба йти до людей, поспівати їм. Бо без пісні яке ж то буде свято?..
НІЖНІСТЬ
Понад степами, що дрімають під чарами місячними, понад лісами, понад таємничою словутинською долиною котиться відлуння свята. Вже незабаром північ, а урочисті крики не затихають, тіні миготять на високих вежах городища, велетенські багаття несуть в темно-синю глибінь іскристий потік, і весь Витич схожий на смолоскип, що його Дайбог поставив на стрімкій кручі на втіху річковим русалкам та повітрулям.