— Я ж перелякана, як коза.
— Це те найкраще. Безпосередність.
— Ха-ха-ха! — вперше засміялась вона. — Ви невмолимий... І неможливий.
— Вибачте. Я обіцяю надалі бути можливим.
— Обіцяйте, що як вийде погано — покажете мені. Я вражлива на фотогеніку.
— Обіцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, здається, абстрактна...
— Тільки не в фото.
— А чи фото не може бути абстрактним ? Малювати кретинів чи фотографувати кретинів, яка різниця?
— Це точка сприняття. Краса кретинізму з фотографії не конче відповідає мистецькій точці.
— Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова естетика мертва, як камінь, ви мусите втаємничити мене у ці первородні сили доброго чи недоброго, добра і зла, бо інколи видається, що ці точки так переставились, що ми забули куди вони властиво належать. Чи моя проповідь щось вам каже?
— Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень відчути.
— Відчувати, відчувати і відчувати! А де зрозуміти? Пояснити? Чи математика непоясняльна?
— Я не матиматик, але думаю, що її пояснення остаточне і воно не міняється.
— А мистецтво? Ілюзія? Естетика?
— Це засадничі зрадники. Їх завдання — мінятися.
— Вибачте. І сама краса?
— Назвім це злуда. Або точка бачення. Ваша краса, моя краса, Божа краса!
— Розумію, розумію. Чи ви часом не належите до... Як би вам сказати? До переорганізаторів космосу? З довгим волоссям і довгою боподою?
Я був винятково здивований, звідки і як взялося мое красномовство, чому так розв'язався звичайно спутаний язик, де поділось моє пригноблююче розгублення. Я також помітив, що моя гостя, звичайно не говірлива, попала в тон і на її личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла до себе, всілась вільніше на канапі, звільнилась з пози. На останнє питання я не дістав відповіді, бо знизу почув "телехвон", і мусів відійти, а Лена переглядала мої розкидані купами книжки, а коли я повернувся з розмови зі ще однією кандидаткою на наречену. Лена питала мене, який літературний жанр мені найбільше подобається, на що я відповів незучаснено, що всі жанри за винятком історичного. А який стиль? Всі стилі за винятком нецікавого. Ми говорили про все і стрибали з теми на тему, як метелики з квітки на квітку.Про курення, про собак, про жінок, про одруження. Час біг невмолимо і швидко, і непомітно, я був пара-схвильований і мав настрій зривати гори своїм душевним динамітом. Я висловив навіть думку, що ця наша зустріч для мене значить відкриття.
— Чому? Чого? — питала вона безпосередньо здивовано.
— Цього хіба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви мене не знали. Вам сказали, що якась сенсація... Ви цьому не повірили... Ви належите до великих наречених і засадничо ви вже одружені. Такі "парубки" як я для вас нонсенс. Вас хтось для чогось піддурив. Ви, здається, з того самого простору, що і я... Ми перепливли океан... Ви мене розмієте! Ви мене прекрасно розумієте. Йдіть! Тікайте. Бо я розплачуся!
Але вона розсміялася вдруге, була помітно заторкнута і вражена, я це виразно бачив і відчував, це можна бачити і відчувати, хто має око і дотик. І що я помітив, і цілком зрозуміло, що вона не любить клясичної патетики, ані театрально-великих слів. Вона повільна, назверхньо холодна, штучно байдужа, модно-ресентиментальна. Її кабалою є шорстка, сіра, ломка скромність і ґранітно-настирлива мовчазність. Вона може бути цинічна, скорше гірка, ніж солодка, скорше сахаринна, ніж медова. Я помітив також, що вона має сильно повзбудливі акторські прикмети, вміла "грати ролю", гамувати почуття і вдавати протилежність себе самої. Ці дві постаті — бути в житті і бути в дзеркалі, прикметні її природі. Я бачив виразно, що вона розгадувала мої думки. — Чи ви не займаєтесь часом кабалою? — запитала вона несподівано.
— Займаюсь, — відповідав я спонтанно.
— Дуже цікаво. Навчіть і мене цієї штуки.
— Хочете ?
— Навіть дуже.
Я чув приливи і відливи моря, я дивився в її очі, взяв зі столу шматок паперу, взяв олівець і сказав: — Напишіть мені ось це речення — "я є людина вперта".
— Чому якраз це?
— Не питайте, а напишіть.
Вона погодилася і написала. Під її написом те саме речення написав я. Потім я відрізав окремо обидва написи, змішав папірці і подав їй.
— А тепер вгадайте, котрий напис мій, а котрий ваш.
Вона була гостро вражена подібністю обох стилів письма, вона розуміється, вгадала свій напис, але дивлячись здивовано мені у вічі, казала: — Але ж ви вмієте наподоблювати.
Я заперечливо похитав головою.
— А що це по вашому? — запитала вона.
— Звичайна спорідненість вдач.
— Як вам це прийшло на думку?
— Можливо відчув.
— В такому разі ми ніколи не... зрозуміємось.
— Ви хотіли сказати — не зійдемось. Бо ми вже розуміємось.
— Ви так добре знаєте людей. Чи вмієте читати з долоні?
— Можливо, — зблефував я, бо нічого такого не вмів.
— Ви в це вірите?
— Вірю.
— Давайте руку... Ліву... — Вона подала свою руку, я взяв її делігатними, ніби якусь святість, дотиками і положив її догори долонею на свою гарячу ліву долоню. Її рука була тонка, з довгими музичними пальцями, біла, костиста з делікатним зап'ястям і гарно полірованими нігтями. Її долоня була покреслена справді цікавими, дуже несподіваними і примхливо вложеними, ніби інкрустованими рисами з виразним трикутником по середині, довгого "лінією життя" і вулканічне опуклим так званим верхом Аполона, з виразним на ньому, дуже своєрідним, хрестиком. Я нічого на цьому не розумівся і не конче в це дослівно вірив, а лишень цікавився, як певним явищем справді загадковим і інтригуючим. Я дивився на цю містерійну картину спокійно, роздумливо, можливо, здивовано. Лена була помітно зацікавлена. — Будете довго жити, — обережно почав я. І, можливо, успішно. Але турботливо, інколи бурхливо. Ваші бажання будуть вдоволені аж у високому віці. Будете хворіти. Маєте великі здібності... Передусім мистецькі. Здобудете позицію... Видатні акторські прикмети... Ще не були залюблені, але... були одружені... — тут рука її помітно здригнулася. — Тепер ви не вдоволені, шукаєте гострих почувань і, можливо, пригод. Хочете бути оригінальною і складною, але любите простоту... І навіть щирість. І навіть сентимент... Засадничо, маєте добру вдачу, яку намагаєтесь не виявляти... Будете мати двое...