— Ви зауважили, принцесо, цю особу? — спитав принцесу де Лом генерал де Фробервіль, підійшовши привітатися з нею, коли маркіза де Сент-Еверт на хвильку відлучилася. — Прецікаво! Вона хто, музикантка?
— Ні, це маркіза де Камбремер-молодша, — недбало відповіла принцеса, але потім пожвавішала: — Я це говорю з чужих слів і навіть не уявляю, з чиїх саме, хтось позаду мене сказав, що вони сусіди по маєтку маркізи де Сент-Еверт, але я не думаю, щоб хтось її тут знав. Мабуть, вони "з села"! А втім, не знаю, як почуваєтеся в цьому блискучому товаристві ви, а мені навіть прізвища цих мастодонтів не відомі. Як, по-вашому, вони проводять час, якщо вони не на вечері у маркізи де Сент-Еверт? Десь найпевніш, маркіза замовила їх разом з музиками, стільцями і свіжкими напоями. Погодьтеся, що всі ці "від Белуара" пречудові. Як їй не увіриться наймати цих статистів щотижня? Незрозуміло!
— Але ж Камбремери поштивий старовинний рід! — заперечив генерал.
— Хай він і старовинний, — сухо озвалася принцеса, — але принаймні немилозвучний, — додала вона, підкреслюючи слово "немилозвучний", ніби беручи його в лапки: гурток Ґермантів відзначався саме такою афектацією.
— Ви так вважаєте? Але вона — цяця, — сказав генерал, який не спускав очей з маркізи. — Ви моєї думки не поділяєте, принцесо?
— Надто вона вже хизується, а це неприємно, коли так поводиться молода жінка, бо вона, по-моєму, мені в доньки годиться, — відповіла принцеса де Лом (так висловлюватися було заведено і в Ґаллардонів, і в Ґермантів).
Побачивши, що генерал де Фробервіль усе ще прикутий до маркізи де Камбремер, принцеса, почасти зі злоби до неї, почасти з люб'язности до генерала, додала:
— Це, мабуть, неприємно... її чоловікові! Шкодую, що я незнайома з нею, — вона вам, певне, припала до серця, я б вас рекомендувала їй, — сказала принцеса, хоча, аби вони були знайомі, вона, звичайно, нізащо в світі не рекомендувала б їй генерала. — Тепер же я мушу попрощатися з вами, сьогодні у моєї приятельки день народження, і я йду її повіншувати, — промовила вона просто й щиро, зводячи світське зібрання, куди вона оце вирушила, до звичайнісінького, морочливого церемоніалу, обов'язкового і воднораз зворушливого. — До того ж я там побачу Базена, я подалася сюди, а він — до своїх приятелів, ви їх, мабуть, знаєте, прізвище цих князів скидається на назву мосту: князі Ієнські.
— Ще перед тим так називалася, принцесо, перемога, — зронив генерал. — Що ви хочете, для такого старого вояка, як я, — додав він, виймаючи й протираючи монокль із таким виглядом, ніби перев'язував рану, отож принцеса несамохіть відвела очі, — знати імператорську добу — це щось зовсім інше, але зрештою, хоч би яка вона була для мене по-своєму прегарна, люди билися як герої!
— Запевняю вас, що я схиляюся перед героями, — ледь ущипливо промовила принцеса, — я не ходжу з Базеном до цієї княгині Ієнської зовсім з іншого приводу — просто тому, що я з нею незнайома. Базен знає їх, він їх дуже любить. О ні, це зовсім не те, що ви можете подумати, це не флірт, мені нема через що битися в істериці! А втім, бийся чи не бийся, даремно! — сказала вона меланхолійно, бо всі знали, що принц де Лом, одружившись із чарівною своєю кузиною, почав зраджувати її з кожною спідницею. — У кожному разі, тут не те, з цими людьми Базен знайомий давно, з ними він не один пуд солі з'їв, я не проти цієї дружби. Але мені, далебі, досить Базенової розповіді про їхній дім... Подумайте тільки: всі меблі в них у стилі ампір.
— Але ж це природно, принцесо, ці меблі вони успадкували від дідуся та бабусі.
— Нехай і так, і все-таки це неподобство. Я цілком допускаю, що гарні речі не можуть мати всі, але ж навіщо тримати вдома всяке дрантя, що поробиш: по-моєму, немає нічого банальнішого, більш міщанського, ніж цей моторошний стиль, ніж ці комоди з лебедями, як на ваннах.
— Наскільки мені відомо, вони мають і гарні речі, скажімо, славетний мозаїчний стіл, де було підписано угоду...
— Господи, я ж зовсім не заперечую, що вони мають речі, цікаві з історичного погляду. Але це некрасиво... бо це жахливо! У мене самої достатньо таких речей — вони перейшли Базенові у спадок від Монтеск'ю. Тільки вони звалені на горищі у Ґерманті, де їх ніхто не бачить. Але річ не в цьому, я помчала б до них з Базеном, я сиділа б з ними серед їхніх сфінксів і серед усієї їхньої міді, якби я була знайома з ними, але... я з ними не знайома. Маленькою я тільки й чула, що непристойно ходити в гості до незнайомих, — промовила вона тоном маленького дівчати. — Ну ось я і поводжуся, як мене навчено. Уявляєте, яку гримасу скорчили б поважні люди, якби до них у дім раптом увірвалася незнайомка? Вони зустріли б мене, думаю, дуже нелюб'язно! — завершила принцеса.
І тут вона з кокетства всміхнулася ще знадливіше і надала своїм блакитним очкам, утупленим у генерала, ніжного і мрійливого виразу.
— Ох, принцесо! Ви чудово знаєте, що вони нетямилися б від захвату...
— Але чому? — жваво перебила вона генерала — чи то тому, що не хотіла, аби про неї подумали, ніби їй відомо, що вона одна з найродовитіших французьких дам, чи то тому, що генералові слова її ощасливили. — Чому? Звідки ви знаєте? А може, це було б їм украй неприємно. Не знаю, але якщо судити по собі, то я нуджуся навіть із знайомими, а якби довелося зустрічатися з незнайомими, хоча б і героями, нудьга мене б заїла. Зрештою про таких старовинних приятелів, як ви, я не кажу, з ними приятелюєш зовсім не через їхнє геройство, а взагалі я не певна, чи треба похвалятися своїм геройством на всіх перехрестях. І так мені уже остобісіло давати обіди, а тут ще треба брати під руку якогось Спартака, ідучи до обіднього столу... Ні, їй-бо, я ніколи не пошлю по Верцинґеторікса, навіть як гостей набереться чортова дюжина. Я краще прибережу його для якихось раутів. А оскільки в мене їх не буває...
— Ох, принцесо, не дарма ви з дому Ґермантів! У вас на озброєнні чисто ґермантська дотепність!
— Про ґермантську дотепність я чую щокроку і не можу збагнути, що це означає. Виходить, вам відома ще чиясь дотепність? — Тут принцеса зайшлася веселим, розкотистим сміхом, усі риси її личка охопила, впавши на них, сітка жвавосте, а в очах засвітився, спахнув сонячно-сліпучий блиск радощів, якими вони могли засяяти лише від речей, хоч і висловлених нею самою, але сказаних на славу її дотепносте або ж її вроди. — О, бачите, генерале, он Сванн уклоняється вашій Камбремер, он він... біля тіточки Сент-Еверт, бачите? Попросіть його, хай він вас познайомить. Та покваптеся, а то він уже прощається!