На Сваннову сторону

Страница 74 из 123

Марсель Пруст

Був на тому обіді, крім постійних гостей, професор Сорбонни Брішо, який познайомився з паном і пані Вердюрен десь на водах і охоче приходив би до них частіше, якби його університетські обов'язки і наукові праці залишали йому більше часу. Його вирізняли допитливість та смак до життя, які у поєднанні з певною дозою скептицизму щодо своєї діяльности, надають деяким інтелігентним людям найрозмаїтішого фаху, — лікарям, які не вірять у медицину, викладачам ліцеїв, які не вірять у користь латини, — репутації умів широких, блискучих і видатних. Міркуючи у салоні пані Вердюрен на філософські та історичні теми, він любив проводити якнайсучасніші паралелі, передусім тому, що вважав історію і філософію лише підготовкою до життя, а в "кланчику", на його думку, спостерігається практичне здійснення того, що досі було йому відоме тільки з книг, — а потім, може, ще й тому, що, ввібравши в себе замолоду і зберігши пошану до деяких предметів, він гадав, ніби скидає з себе університетську тоґу, дозволяючи собі щодо цих дисциплін деяку невимушеність, яка, до речі, через те й здавалася йому невимушеністю, що в ній він не переставав носити університетську тогу.

На самому початку обіду Форшвіль, опинившись по праву руку від пані Вердюрен, яка ради "новачка" обшугалася на туалет, мовив: "Яка оригінальна ця сукня барви бланш!", і доктор, що цікавий знати, як поводиться автентичний граф, пас того очима, шукаючи нагоди привернути його увагу і ввійти з ним у тісніші стосунки, впіймав на льоту слово "бланш" і, уткнувшись у тарілку, перепитав: "Яка Бланш? Бланш де Кастій?" — А потім, усе так само не зводячи голови, тайкома кинув ліворуч, непевний і усміхнений погляд. Болісне і марне зусилля Сванна вичавити на устах усмішку свідчило про те, що каламбур, на його думку, вийшов ідіотський, а Форшвіль, навпаки, показав тим часом, що він оцінив докторів дотеп і що він уміє поводитися в товаристві, тож не дивно, що його щира, але утримувана в належних рамках веселість зачарувала пані Вердюрен.

— Як вам цей учений подобається? — звернулася вона до Форшвіля. — Двох хвилин з ним не можна розмовляти серйозно. Ви розмовляєте так і в своєму шпиталі? — спитала вона доктора. — Пацієнти в такому разі там не повинні нудитися. Бачу, доведеться мені попроситися до вас у лікарню.

— Здається, доктор назвав ім'я цієї, даруйте на слові, старої відьми Бланш де Кастій? Я не помилився, пані? — спитав Брішо у пані Вердюрен, а пані Вердюрен затіпалася, зажмурившись, від сміху затулила лице руками, і з-під її пальців іноді вихоплювалися притлумлені повискування. — Хай Бог милує, я зовсім не хочу ображати сих людей із побожним настроєм, якщо такі, sub rosa[15], сидять за цим столом... зрештою я визнаю, що наша горезвісна атенська — розатенська! — республіка пошанувала б в особі цієї обскурантської капетингки першого нашого префекта поліції з міцною хваткою. Авжеж, любий господарю, це так, саме так, — вирубуючи кожне слово, гучно повторив він, не даючи розкрити рота панові Вердюрену.

— "Хроніка монастиря Сен-Дені", достовірність якої безперечна, не полишає ніякого сумніву щодо цього. Годі собі уявити кращу заступницю секуляризованого пролетаріату, ніж ця мати святого, якому вона, як запевняє Сюжер, а також святий Бернар, допекла до живого, — адже у неї кожен дістав по заслузі.

— Хто цей пан? — спитав Форшвіль у пані Вердюрен. — Він, очевидно, ясна голова.

— Як? Ви не знаєте славетного Брішо? Він має всеєвропейську славу.

— А, це Брішо! — гукнув Форшвіль, не розчувши. — Розкажете мені про нього докладніше, — вів далі він, витріщивши очі на знаменитість. — Завжди буває цікаво обідати з видатною людиною. Яке ж усе-таки вишукане товариство у вас за столом! У вас людина не знудиться!

— О! — вирікала скромно пані Вердюрен, — найголовніше те, що тут усе по щирості. Кожен висловлюється навпростець, і в усіх золотії уста. Сьогодні Брішо, щоправда, не в ударі, але одного разу, ви знаєте, він був сліпучим, хотілося впасти перед ним навколішки, але то він такий у мене, деінде він зовсім інша людина, вся його дотепність де й дівається, доводиться тягти його за язика, він стає якимсь занудою.

— Цікаво! — вразився Форшвіль.

Дотепність Брішо була б поцінована як звичайнісінький дур у тих колах, де обертався молодий Сванн, хоча цей дур не виключав яскравих здібностей. А вродженим і неабияк розвиненим професоровим здібностям могло б позаздрити багато представників світського товариства, яких Сванн вважав за дотепних. Але ці світські люди зрештою зуміли прищепити Сваннові свої смаки й упередження — принаймні в усьому, що торкається світського життя і навіть тих його царин, які радше належать до сфер духу, як, скажімо, мистецтво вести розмову, — отож-бо жарти Брішо здавалися Сваннові заяложеними, пласкими і несмачними. До того ж Сванна, призвичаєного до гарних манер, разив шорсткий, майже казармений тон, яким цей професор-солдафон звертався до всіх присутніх. І нарешті того вечора Сванн утратив свою постійну поблажливість тому, що він бачив надмірну Ґречність пані Вердюрен до Форшвіля, введеного сюди через якусь дивну забаганку Одетти. Відчуваючи деяку ніяковість перед Сванном, вона спитала його по приїзді:

— Ну, як мій запрошений?

І Сванн, уперше зауваживши, що Форшвіль, з яким він давно знався, може подобатися жінкам і навіть досить гарний з себе, відповів: "Препротивний!" Звичайно, він і в думці не покладав ревнувати Одетту, але того вечора не почувався добре, як звикле, і коли Брішо, почавши розповідати історію матері Бланш де Кастій, котра "кілька років жила з Генріхом Плантаґенетом невінчаною", і бажаючи почути від Сванна заохоту до дальшої оповіді, спитав у нього: "Правда, пане Сванн?" — тим панібратським грубуватим тоном, яким ми звертаємося до неотесаного мужлая, спускаючись до його рівня, або до старого служаки, щоб заохотити його, Сванн, розлютивши хазяйку дому, не дав змоги професорові попишатися, перепросивши у нього за те, що не може виявити належного інтересу до Бланш де Кастій, бо має дещо з'ясувати у художника. Художник був удень на виставці іншого, недавно померлого художника, приятеля пані Вердюрен, і Сванну кортіло од нього дізнатися (бо він цінував його смак), чи й справді в останніх роботах небіжчика було щось більше, ніж віртуозність, яка й раніше дивувала публіку.