Іноді в полудень мене відривала од книги донька садівника, яка бігла, мов оглашенна, перекидаючи дорогою кадуби з помаранчевими деревцями, калічачи собі пальці, вибиваючи зуби, й репетувала: "Ідуть!.. Ідуть!", аби ми з Франсуазою не проґавили видовиська. Це бувало в ті дні, коли комбрейська залога вирушала на маневри, прямуючи звичайно вулицею Святої Ільдеґарди. Наші служники, вмостившись рядком на стільцях під штахетами, спостерігали, як городяни роблять недільну прогулянку, та й себе їм показували, а в цей час донька садівника в прогалину між двома віддаленими будинками на Вокзальній помічала сяяння шоломів. Служники кидалися зі своїми стільцями назад у садок, бо кірасири дефілювали вулицею Святої Ільдеґарди, заповнюючи її на всю широчінь, їхні коні неслись учвал попід стінами будинків: так річка у повінь затоплює береги надто вузького русла.
— Бідолашні дітки! — зі слізьми примовляла Франсуаза, ледве підійшовши до вікна. — Бідна молодь, адже її скосять, як траву на лужку. На саму думку про це мені робиться млосно, — додала вона, тулячи руку до серця, де її мучила млість.
— Дуже приємно дивитися, пані Франсуазо, на цих хлопців, адже життя вони не шанують, еге ж? — озвався садівник, аби "підсісти" її.
Старався він не марно.
— Не шанують життя? Але що ж тоді шанувати, якщо не життя, єдиний дар, яким Господь Бог нікого не наділяє двічі? Гай-гай! Ви маєте рацію: вони справді не шанують життя! Я надивилася їх у сімдесятому. Коли починається різанина, вони забувають про страх смерти. Божевільні, та й годі. Почепити їх на шибеницю — й то мало. Це не люди — це леви. (Для Франсуази порівняння людей з левами — вона вимовляла "ливи" — не мало нічого хвалебного.)
Вулиця Святої Ільдеґарди круто завертала, тож помітити здалеку кірасирів ми не могли, і лише в прогалині, між будинками на Вокзальній видніли все нові шоломи, що пливли й висявали проти сонця. Садівникові дуже кортіло знати, чи довго ще тягтимуться кірасири, бо сонце пекло і йому хотілося пити. Тоді його донька робила вилазку, ніби з обложеної твердині, — вихоплювалася за штахети, добігала до повороту і, сотні разів важачи життям, приносила нам карафку з лакричним напоєм, а також звістку про те, що принаймні ціла тисяча вершників безупинно скаче в бік Тіберзі та Мезеґліза. Примирені Франсуаза й садівник міркували про те, як треба поводитися під час війни.
— Бачте, Франсуазо, — сказав садівник, — революція краща за війну, бо коли проголошують революцію, то битися за неї йдуть тільки охотники.
— А, це краще, бодай не силоміць.
Садівник був переконаний, що по оголошенні війни потяги не ходять.
— Авжеж, аби ніхто не дав драла, — зауважила Франсуаза.
Садівник підхопив:
— Го-го, тепер пішли такі хитрюги!..
На його думку, війна була не чим іншим, як одним із способів, до котрих удається уряд, аби пошити в дурні народ, тож якби людям трапилася нагода, всі взяли б ноги на плечі.
Але Франсуаза поспішала на поклик тітки. Я повернувся до книжки, служники знову вмостилися біля воріт і вже побачили: курява та збудження, викликані проходом солдатів, уляглися. Ще довго після затишшя незвичний хід погуляльників чорнив комбрейські вулиці. І перед кожною кам'яницею, навіть перед тими, де це було не заведено, служники й навіть хазяї сиділи й лупали очима, обрамляючи пороги примхливою, темною, мережаною крайкою, — так, відкотившись, лишає візерунчатий креп водоростей і раковин на березі дев'ятий вал прибою.
В інші дні я міг читати всмак. Проте несподіваний візит Сванна та його оцінка творчосте Берґотта, зовсім нового для мене автора, чию книжку я саме читав, привели до того, що довго ще потому образ однієї жінки, якою я просто марив, почав вимальовуватися перед моїми очима вже не на тлі оповитої фіолетовими квітами стіни, а на зовсім іншому тлі — на тлі порталу Готичного собору.
Вперше я почув про Берґотта від одного свого шкільного товариша на ім'я Блок. Він був старший за мене, і я перед ним схилявся. Почувши, як захоплююся "Жовтневою ніччю", він гучно, мов сурма, зареготав:
— Твоє схиляння перед цим пресловутим Мюссе — несмак, посоромся. Це зловредний тип, зовсім понура тварюка. А втім, треба визнати: йому, й навіть такому собі Расіну, поталанило випадково раз у житті написати вірш не лише мелодійний, а й нісенітний, а для мене це становить найвищу вартість. Ось вони: "Каміра біла й білий Олоосеон" і "Міноса донька й донька Пасіфаї". Вигороджуючи цих двох зарізяк, їх цитує в статті мій улюблений метр, дядько Леконт, пестун Безсмертних Богів. А втім, цей простак простакович нібито хвалить одну книжку, яку мені зараз нема коли читати. Як переказували, він вважає, ніби її автор, якийсь Берґотт, субтильна бестія. І хоча дядько Леконт іноді допускається в своїй критиці геть незрозумілої поблажливосте, а проте він для мене — дельфійський оракул. Отож прочитай ліричну прозу Берґотта, і якщо віртуоз ритмів, який написав "Бгаґават" та "Хорта Маґнуса", не прибрехав, то, присягаюсь Аполлоном, ти, мій любий метре, вп'єшся райським нектаром олімпаїв.
Якось жартома він запропонував узивати один одного "любим метром". Ця забавка нас дуже тішила, адже ми ще тільки-тільки перейшли той вік, коли, даючи назву чомусь, уважаємо, ніби створили щось геть нове.
На жаль, мої розмови з Блоком та його пояснення не могли впинити сум'яття, в яке він укинув мене твердячи, мовбито гарні вірші (від яких в них глузду.
Блока до нас більше не запрошувано. Спершу його зустріли були добре. Правда, дідусь запевняв, що я приводжу додому виключно євреїв, що з його боку було нетактовно, адже його друг Сванн теж був єврейського роду. Але дід уважав, що знаюся не з найліпшими людьми. Ось чому, коли я приводив до себе нового приятеля, він сливе завжди наспівував "О Боже наших предків" з "Жидівки" або "Ізраїлю, розбий кайдани", курникаючи при цьому тільки мотив (ті-ла-лам-та-лам, талім), але я боявся, що мій приятель упізнає мотив і згадає відповідні слова.
Ще не побачивши в обличчя, а тільки почувши про моїх друзів (їхні прізвища часто не містили нічого специфічно юдейського), дідусь угадував не тільки походження тих, хто справді був євреєм, але й досадні прикмети їхніх домочадців.