Вона до мене:
— Ви не розсердилися? Не треба, бо я так налякалася, що й досі не прийду до нам'яти. А я вас не образила. Пийте!
Я відмовляюся, tío й так перед очима метелики літають.
— Григоріє, пий та ходімо, бо вже за північ! Випив, встав і захитався.
— Зоставайтесь у мене! Я вам постелю тут на лаві. А то ви не доберетеся додому.
Саме тоді була весна. Садки тільки що почали цвісти, дороги були сухі, але по рівчаках стояла ще дощова вода. Звичайно такий непривичний, як я, аби забрався в рівчак, то купався-б там до ранку.
— Ну, куди вже тобі йти. Зоставайся тут!—бачучи, як я оп'янів, кажуть мені хлопці, моргаючи на неї.
Зостався.
Вона справді постелила, ще й накрила простирадлом, як удома. Сіла, торкає раменом і розпитує, де я служу, за яку платню.
Як я сказав, що служу сторожом на лінії, вона аж засміялася і більше нічого не розпитувала: пішла спати. За стіною вона шепотілася про щось з батьком.
Потім погасили лямпу й я заснув..."
Григорій подивився у вузеньке вікно і, захоплений спогадами, думав. Задзюрчав телефон, стрілочники кинулись і вискочили до стрілки. Залізо брязкотіло й рейками котився чугунний шелест.
— Восьмий! На першу путь!
Здалеку наближалися очі паротягу й доносилося шкварчання підшипників. Цокотіли ближче й ближче об гайки колеса. Потім промайнув стрункий, високий паротяг, облитий паром, трохи захекався і, проїхавши, став біля станції. Від будки йшов золотенький тремтливий світ і догонив лихтаря, що майнув червоним оком на останньому вагоні. Чергові йшли назад, до будки.
— Ну далі говори! От баба! Григорий скосився вовком і зле викинув: "Чорт, а не баба! Далі? І далі-ж так. Прокинувся
вранці, вдягся. Мене вже кличуть снідати. На похміллі, в роті погано... Пішов, поздоровкався. В кімнаті чисто, прибрано.
Батько її сідає за стіл, надувся, як чиряк, хреститься й на мене позирає з-під лоба. А я тут у нас і забув як то христитися. Сідаю й зараз шамать.
Старий до мене:
— Ви-б може перехрестилися. Без бога—ні до порога.
— Я, діду, без бога.
Він похнюпився і ні разу після того не подивився на мене.
А вона запрошує:
— Беріть пирожків, намазуйте маслом... Я вже й до церкви сходила й за вас помолилася.
Зніяковів трохи, —соромно стало за вчорашнє. Такі гарні люди, а я так з ними. Поглядаю на неї скоса, щоб вона і не помітила. Одіта вона по святковому й не так, як одягаються на селі, а скоріше На панський манер. Іще красивіша зробилася, ніж учора: зачісана, припудрена, як на бал.
— Я не знаю, як вас зовуть, хоч вже й знайомі, мене Шурою. Я колись училася в гімназії, а мій батя був податний інспектор.
Тоді аж я почув, іЦо попав не в свої сани! Оцей миршавий дідок з панського кодла, а я його узивав кислооким чортом.
Зайорзав я на стільці й мовчу; бо думаю, як ляпну, а воно буде напевно не на місці.
Старий пішов у другу кімнату, а Шура все гомонить. Я думав, що вона мене вподобала... далі сам почуєш.
А я заховався, закохався так, як чорт у стару грушу...
Ну час і додому йти. Вона прохає:
— Ви-ж заходьте!—а як вийшли у двір, а мені треба було йти садком, вона показує на дзиґлика, біля яблоні:
— Отут, як сонце зайде, буду вас виглядати. Пішов додому. Ранок свіжий, гарний. І куди не
повернусь,—скрізь бачу Шурчини очі; і роса мехтить, як вони. Розстібнув коміра й йти не хочеться додому. А як прийшов на станцію, зараз до Хведора.
— Хто,—кажу,—ота самогонщиця?
Хведір мазнув язиком губи, аж мені в середині стало гірко.
— Що не одв'яжешся? То, брат, з благородних.
— А чого-ж вона самогонку гонить?
— Час такий, благородним треба чимсь заробляти. Хто був усім, той став нічим. Тільки бережись, а то вона виведе тебе в люди!
Доскіпувався, допитувався в нього, чому саме,— так і не сказав.
А я, бідолага, як унадився—кожну ніч там пропадаю, ще не посиніло на дворі, а я вже там.
Ну, проваландався так, мабуть, з місяць, а Потім задумав одружитися. Тільки самогон шкодить.
— Шуро!—кажу.-—Покинь його гонити! Хіба гарно дивитися, як обригають тобі всю долівку.
— Та я вже покинула!—і ну мене цілувати, як вогнем обпікає.
А я навпростець до мети.
— Шуро! Давай поберемося! Вона засмутилася.
— Ох, не хотіла я шлюбу так рано-бо, та люблю брати тебе дуже. Тільки мій папаша чоловік бого-вірний, та й сама я не шлюха й не безбожниця— даю тобі згоду на шлюб, коли повінчаєшся.
Почухав за вухом,—хлопці сміятимуться. А що мені робити? Повінчаємося. Нехай піп справить комедію зайвий раз.
— Згода!
За вечерею порішили так: справити весілля другої неділі. Так і зробили.
Соромно було після того ходити на лекції. Ніколи раніш не пропускав, а то, щоб не дивитися в очі, перестав ходити.
А після мого одружіння обкрадають й обкрадають вагони все частіше й частіше.
Я того й не помічав, що вона випитує в мене.
А одного разу, ото саме тоді, як підстрелили одного нальотчика, так мені Шурочка завдала жару:
— Як вам не соромно л;сдей убивати! Де ваша совість, де ваш бог?
Одне слово, сказилася жінка. Глянув я на неї тоді: справжня зміюка, аж шипить. Що робити? Кажу: —
— Покину я сторожувати?
—* Кидати не треба. З чого-ж ти будеш жити. Людей не треба убивати.
— А як доведеться... Я-ж охраняю державне майно.
Почала моя жінка плакати:
— Якби знала ніколи-б не виходила за душогубця.
Не стерпів, вискочив з хати. А як охолонув, почав міркувати:
— Якби, думаю, не хотіла, щоб убивав, то настояла, щоб покинув службу, найшов-би що робити. А то щось не ладне.
Надвечір нагодився Микола. Хвалюсь йому. Все говорю, всю душу розкриваю. Він слухав, а потім:
— Знаєш, Григоріє, твоя жінка в компанії з тими нальотчиками. Вона-ж випитувала в тебе. Постеж за нею!
Залишився сам. Невже правда? А треба прислі-дити. Я пригадав, що в Шурки є залізна шухлядка в скрині (як я раніше не догадався подивитися), а жінка мені забороняла лазити до її скрині і ключі в не'Г.
... Проходить кілька днів. Підходить моя черга вартувати. Я до Миколи, щоб він за мене постояв. Той згодився.
А я вийшов з хати, попрощався з жінкою, але до вагонів не пішов, а став за деревом у садку.
Лі
— Не може-ж буть, щоб вона була сама. їх мабуть ціла шайка!
Коли так і є. Йде мужчина, тихенько насвистує. Вона як зачула, його кроки, вибігла назустріч і повела його в хату.