95 відсотків із них витягали свого порожнього квитка й на тому заспокоювались, а 5 відсотків "зайцем" пролізали до загону літературного поїзда, і, як це бувало тоді в поїздах,— спочатку несміливо просили, щоб дали їм хоч одною ногою стати з коридорі, далі лагідно зауважували, що в купе, якби потіснитись трошки, можна було б сісти ще одному, далі, нахабно штовхаючи своїх сусідів, сідали на лаві і, з кінцем, задоволені лягали спати на горішню полицю.
Отже, Парнас вічно перебуває в стані облоги, і, ПЄЕ"ю; зважаючи саме на це, по деяких країнах, приміром, у Мексиці, є симпатичний звичай не платити авторам гонорару: для них, мовляв, досить буде і гонору, ще їх безглузді вірші, зовсім непотрібні серйозній діловій люпині, все ж таки видрукувано.
Та це пробивання літературної стежки, відоме по всіх редакціях, на Україні набрало своєрідного, національного характеру, і на ньому ми зупинимось.
Років п'ятдесят тому, коли число "малоросів", "хахліЕ" і "дядьків" на мільйони разів переважало число "українців", тоді майже кожний українець вважав за свій національний обов'язок писати вірші. Якого-небудь
1908—1912 року майже все українське національне життя товклося коло літератури й на базі літератури. Тим-то й який-небудь віршик, де сяє щирий місяченько й квітнуть рідні квітоньки, правив за кволого живчика, який свідчив, що безнадійно слабкий організм нації ще не вмер, ще тягне своє останнє тягло, тягло літератури, до неминучої недалекої вже могили...
Витиснуте із усього багатогранного життя патентованими царськими лещатами українство мусило рятуватись на вузьких обніжках літературного хутора й там зимувати, покладаючи всі надії на перспективну весну, дарма що ця весна обіцяла його гріти не тепліше за квітень на Мур-мані...
За тих часів становище українського інтелігента й на-півінтелігента було таке нужденне і таке безпорадне, що йому справді лишалось тільки писати вірші й оповідання. І він прсав. І це стало йому за національний фатум, за той карб, що ним "бог шельму метит".
Який-небудь географ Іванов, що постачав був підручника з географії всім середнім школам Російської імперії, мусив би характеризувати українців не тільки як "медлительных з движениях малороссов", а і як людську породу, що визначається надмірним потягом до літератури.
Література стала нам за той штадт-пункт, виходячи з якого в нас майстрували свою політику до 1917-го і після 1917-го, робили певні економічні консеквенції й пишалася нашою культурою ("...А п'єси нашого Винни-ченка виставляє й російський театр, ага! А Шевченка перекладено на інші мови, ага! А Горький приятелював на Капрі з Коцюбинським,— ось бачите!-.").
Отже, з наших українських умовах'література стала важити аж занадто багато. Вона увійшла з нашу плоть і кров, і стоси віршів, що повінню заливають наші редакції, це — не цілком аналогічне явище, що його можна з меншій, звісно, мірі спостерігати й по інших країнах, ні — це перетворилось у нас ніби на певну ознаку національної вдачі, це стало нам за ту Франкову "печать духа", що з нею йде українська нація "у мандрівку століть". Стимули гатити вірші й поеми, драми й оповідання походять у нас не тільки від бажання просто "стати письменником", виламати цеховий мур олімпійського вояцтва, а й від неусвідомленого почуття якогось обов'язку перед кимось (Україною, класом чи колективом?), вони скидаються на крик вічно бентежної української душі, дарма що за Івановим "малороссы — медлительны в своих движениях".
Якось одного разу це порівняння мені самому спало на думку, а згодом, розмовляючи з одним моїм добрим приятелем про нашу літературу, ми вдвох прийшли до цього висновку: цей наш масовий потяг у літературу — це є продовження колишнього потягу на Січ, у степ, на волю. Це ніби'новітнє козакування, і література стала ніби за нову Січ, куди линуть і "слави добувати", і "ворогові помститись", і від нещасного кохання та всякої журби рятуватись.
Кожний здібний тримати перо молодик неодмінно мусить написати хоч одного вірша, хоч трохи побути на літературній Січі.
Одна моя знайома, розповідаючи про свого дружину кооператора й бажаючи показати його мені з кращої сторони, так і казала*.
— Та він же теж у поетах був, його навіть два вірші надруковано було колись! Він і з Хвильовим знайомий...
Словом, кооператор віддав свою лепту "рідному краєві", він не з простих, не сірома.
Ось нудьгує десь на селі молодий парубійко, що скінчив середню школу, але з якихось причин не пішов нікуди далі, і з нудьги пише вірша:
Ось візьму я свій сум І втоплю у Дніпрі...
Років двісті тому, він, безперечно, подався б у Дике поле, за пороги, на Січ, топити свій сум у басурманській та людській крові, а тепер він топить його в чорнилі й мерщій надсилає до найближчої редакції:
Ой чи пан, чи пропав—двічі не вмирати!..
За списа йому — перо, за "вільний степ" — стоси паперу й за турецький ятаган — перша рецензія на нього.
Замкнута в собі, після скасування Січі 1775 року, козацька потенція немовби акумулювалась протягом довгого часу, щоб, із кінцем, найти вихід розряджузатись у... літературі.
На козакові шапка бирка — зверху дірка, Травою підшита, вітром підбита, Куди* віє, туди й провіває, Козака молодого прохолоджає.
Це виразний портрет не тільки козака-нетяги часів, скажімо, Кішки чи Сулими,— це синтезований масовий образ так званого "початкуючого" поета.
ПОСПОЛИТЕ РУШЕННЯ
Працюючи колись на посаді секретаря в одній з редакцій наших ілюстрованих журналів, я мав нагоду особисто й письмово знайомитись із безліччю невідомих авторів, що вже літературно покозачились або саме стають на цю непевну путь.
Я й до редакції знав, що їх сила-силенна, але тут на своєму власному досвіді я мусив пересвідчитись, що їх далеко більше, ніж це може собі уявити стороння, об'єктивна фантазія. "Ім'я же їм—легіон".
Щотижня я одержував пересічно до сімдесяти віршів і до десятка оповідань. А бувало іще рясніше. Хто зони, ці молоді автори, що з різних кутків України, а то й поза нею, слали написані всяким письмом, всякою орфографією свої твори? Не перебільшуючи, можна сказати, що цс люди різних станів, різної національності, віку, статі й професії. Тут і студенти, і селяни, і поодинокі робітники, і агрономи, і вчителі, і колишні домовласники, і просто душевно хворі, божевільні.