— Зробімо, що зможемо: віддамо всю свою діяльність громадську, літературну, сімейну на те, щоб досягти цієї мети. І ми її досягнемо!
— Але ж се так тяжко!..
— Тяжко досягти, але гарно і легко віддавати себе роботу рідному народові!
— О, я думаю, що гарно! — зітхнула Ганна.— Тільки я не знаю цього та й... не зазнаю, мабуть...
— Чому?
— Що я можу зробити?
— Ви любите свій народ, і цього досить: щира любов навчить вас, що робити.
— А ви що робитимете? — спиталася зненацька Ганна.
— Скінчу оці батькові справи, поїду на село і спробую, що вийде з того, що там житиме інтелігентна людина у повсяк часних близьких зносинах з народом. Я жду і ніяк не діждуся змоги туди їхати. І тільки одно мене смутить..— і Демидів голос затремтів.
— Що?— спиталася якось непевно Ганна.
— Ганно Михайлівно, я скажу тепер те, що давно вже хочу сказати. Мене смутить, що я не бачитиму вас, що я поїду туди без вас. Поїдемо зо мною! Будьте мені дружиною і зробіть мене щасливим.
Демид змовк. Мовчала й Ганна. Вона сподівалася цього. Вона бачила Демидову прихильність, була й сама прихильна до його. Але тепер вона мовчала.
Щось її спиняло, щось не давало їй одмовити. Вона йшла мовчки, похнюпивши голову.
Так проминуло кільки часу.
— Ганно Михайлівно!..— почувся тремтячий Демидів голос.
Ганна вся стрепенулась. Вона чула, що мусить одмовити швидко, зараз, але відмови не було. І вона спитала:
— Коли ви їдете?
— Через місяць.
— Підождіть з одмовою до того часу! — І дівчина поспішилася наздогнати товариство .
Тієї ночі Ганна довго не спала: думала про Демида та про його питання. Який він гарний, добрий, розумний! Запевне він багато зробить для рідного краю, і гарно буде робити поруч з їм. Вона давно вже сказала собі, що з'єднає свою долю з його долею, і бачила в цьому щастя. І хіба ж це не щастя? Еге, вона його любить...
Але ту ж мить інший, блискучий образ уставав перед нею. Вона бачила перед собою горду постать Раденкову, його осяйні могутні очі, чула його натхненну мову, і цей образ починав притягати її до себе якоюсь демонічною силою, і Демидів образ блік, і відмова на Демидове питання умирала у неї в грудях...
Довго не спав і Ганнин брат.
Дуже рано, з хлоп'ячих літ, загубив він віру. В університеті — так йому здавалося — він рішив усі питання на підставі останніх здобутків науки, і все було так просто і так зрозуміло, а найбільш — гарно. Гарно тим, що замість сліпої віри, що доводила часто й густо до суєвірства, запанувало ясне світло людського розуму. І так просто здавалося все: слухайсь раз у раз власного розуму, роби на підставі великих принципів — і все буде гарно, і ти будеш гарний.
Але так було недовго. Неминуче питання: а що ж потім? а нащо ж це все? — повинно було постати зараз же, скоро людина заспокоювалася на самолюбній вірі у власний розум. І воно зродилося і в Квітковського.
З того часу він не мав спокою. У його була щира душа, прихильна до всякого добра, але тепер він не бачив, нащо він робитиме те добро, якого бажала його душа. Нащо він робитиме, коли все мусить загинути, загинути без ніякого сліду не тільки для його, але й для кожного з тих, кому він робитиме те добро?
Душевні муки давно вже попсували Квітковському нерви. Він не міг керувати їми, вони цілком над їм панували. Це, звісно, не могло запомогти йому в тій важкій душевній борні, що він її тепер одбував.
Він не міг пристати на холодну егоїстичну думку свого родича Келишинського; але й те, що він бачив кращого,— всі так звані "ідейні" заходи,— не задовольняли його, не заспокоювали його турботи...
III
Ганна не була якоюсь надзвичайною істотою. Вона була тільки простою розумною дівчиною. Вона зростала у батька тихо, розвивалась не поспішаючись. Вчившись у гімназії, багато думала, багато читала. Це її розвило. Батькові книжки та деякі розмови з Демидом прихилили її до рідного народу. Довчившись у гімназії, випрохалась у матері погостювати на село до тітки, панії вдови, що господарювала на власній чималій землі. Дівчині хотілося побачити село, народ. Але побачила його тільки зверху, мужики сахались її, як і всякого "пана". Це ще більше роздратувало її цікавість, і їй здавалося, що там, Де вона не могла нічого довідатися, ховається щось надзвичайно гарне, ідеал — який саме — невідомо, але у всякому разі — ідеал. Ставши в обороні народних прав, Гордій Раденко саме трапив на той шлях, що на йому була тоді й думка в молодої дівчини. Тим розмови його зробили вплив на Ганну. Та ще більше зробив на неї вражіння він сам. Енергія, що нею пройнято було всю його постать, врода, палкість, щирість все це надзвичайно вражало дівчину. З Демидом вона любила розмовляти, любила його слухати, бачити біля себе, але він її не вражав, він був звичайною людиною, такою саме, як і вона. Не такий уявлявся їй Гордій Раденко: це було сонце, що світило і все навкруги скоряло своїм могутнім сяєвом...
Так почувала Ганна в той час, як вона вдруге стрілася з Гордієм. Це було в міському саду. Добра частина людей з міста зіходилася вечорами на прохідку в той садок. Пішла й Ганна з братом, їм зустрівся один знайомий, колишній товариш університетський Квітковському. Він пристав до їх, і Квітковський зараз же загомонів з їм. Розмова Ганні була зовсім нецікава, і вона, трохи нудьгуючи, йшла з їми. Так вони обійшли садок, і Ганна вже хотіла казати, що час додому, як зненацька струнка Раденкова постать стала перед нею.
— Ганно Михайлівно! Який я радий,— озвався Гордій, стискаючи руку їй, а потім Квітковському.
Квітковський не довго говорив з Раденком і зараз же повернувся до своєї розмови з товаришем. Раденко й Ганна почали розмовляти собі вдвох і зговорились про село:
— Скажіть мені, будьте ласкаві, Гордію Васильовичу,— спитала Ганна,— ви багато жили на селі?
— Я зріс там. Моїми товаришами змалечку були мужичата. І я дуже вдячний долі за те, що вона так зо мною зробила. Без цього не знав би як треба народу, не міг би працювати для його.
— Працювати для його...— замислено сказала Ганна,— але як? Ось чого я не знаю!
— О, праці так багато, що не знаєш, за віщо братися. Сама просвіта народна — величезна праця. Звісно, нам дово диться в цьому напрямкові робити на самому літературному полі. А хіба це мало? Скласти народну літературу — це не іграшки.