— А в нас нещастя... дівчина втопилася.
Гордій увесь здригнувсь.
— Що ви кажете? — перепитався він.
— Дівчина, кажу, втопилася в Костівці, Карпенкова Грицькова, Орина. Уночі батько бачить, щось біле садком побігло до річки. Він туди. Добіга, а вона в воду...
Куховарка ще щось казала, але ніхто її вже не слухав. Все, що хотіла казати Ганна, все те здалося їй таким нікчемним і таким недоречним тепер, як вона глянула на скривлене з муки Гордієве обличчя. Вона зрозуміла відразу, яка страшна вага впала йому на душу, і її власне горе поблідло перед цим горем.
— Гордію...— промовила вона, доторкуючись йому до руки, як куховарка вийшла з хати.— Гордію, любий...
— А! Ну його!..— скрикнув Гордій і, зірвавшися з місця вибіг з хати.
Того ж вечора Андрій Кодоленко вернувся додому.
XIV
В неділю після обід мало не вся радівська громада зібралась коло волості. Були якісь справи, що треба було громаді їх залагодити, але не вони зібрали стільки людей, а звістка про те, що пан Раденко подав кудись "бомагу", щоб таки одібрати у радівців луку ще й виправити за неї гроші. Треба було порадитися — що робити. Поки вийде з волості староста, люди стояли чи сиділи на рундукові, на колодках, що лежали коло волості або й просто на землі. Вони порозбивались на купки" і кожна купка розмовляла про своє. Але здебільшого говорено про погану новину та про економію.
— Ну, не обороняй! — скрикнув у одній купці якийсь нестарий ще дядько на другого.— Може, він тебе й не бив, а Павленкового парубка хіба ні?
Розмова була про Гордія. Павленків парубок був той, що його справді вдарив Гордій.
— Та всі вони одного заводу.
— Ні, сказати, сам пан досі не бивсь...
— Так зате Олійниченко та об'їзні назнущались.
— А б'ються ж прокляті!
— Чуєте ж, мене, — казав якийсь уже старенький дідок,— як луснув нагаєм по спині, так сорочка й прикипіла. Прийшов додому,— не скину. Оддирай, жінко! Жінка оддира, а я сичу!
Дехто засміявсь, а один запитав:
— Та за що се так він пригостив тебе?
— Та-таки за лозу. Пішов я вирізати на болотищі лози на саж. Де ж його візьмеш лози? А вона ж у їх там гниє і гнитиме, поки й світа — хіба її економія коли рубала? Вже Галушківський був лютий, а й той нічого не казав за лозу.
— Чортові ненажери, усе пожерли б!
— Ге! Панські очі завидющі, а руки загребущі.
— Панської та попівської кишені нічим не сповниш.
— Ну, вас, діду Корнію, хоч за лозу,— озвавсь той дядько, що казав спершу, щоб не обороняли Гордія,— а в мене защо гроші ляснули?
— А защо, Грицьку? — спитався дід Корній.
— Порядились ми в окономію камінь бити,— почав Грицько. — Од сажня — два рублі. Ну, б'ємо та й б'ємо. Коли приходить Олійниченко.— А що ви, хлопці, каміння не приставляєте? — Як — не приставляємо? Куди? — Та в окономію. — Тю на тебе! Хіба ми ставали з приставкою? — Авжеж, з приставкою. Глядіть же! — Сказав та й пішов. Ну, ми думаємо, це він пошуткував. Б'ємо ми знов. Прийшла субота, треба нам по гроші йти. Приходимо. Давайте гроші! — Скільки сажень набили? — П'ять.— А приставили? — Нас наймано без приставки.— Ні, вас наймано з приставкою!..— Змагалися, змагалися, та нічого не пособилося: дали за п'ять сажень тільки сім з половиною рублів. А ми — хоч і заприсягтись зараз! — без приставки ставали!
— Та хіба не знаємо? Це по піврубля од сажня положив собі в калитку, та й край. Хіба це першина!
— Авжеж і дурять!
— Ось слухайте: пішов я...
— Та ні! — перепинив високий поважний чоловік під літами вже, сивий,— той, що на його Грицько казав, щоб не обороняв пана.— Воно це правда, що погано окономія робить. А сказати й так: є і в нас такі людці, що... Ну, чого його лізти в панський ліс?
— Коли свого нема, діду Степане?
— Чужого не руш, хоч і свого нема! — одмовив дід Степан.— Або чого в шкоду лізти?
— Та хіба ж його хочеш? Як сама товарина вскоче.
— Коли вскоче, а коли й навмисне.
— Та воно, звісно... Та де ж його й пасти?
— Ех, люди добрі! — похитав головою дід Степан.— Неправдою не здобрієш.
— Іменно дід Степан правду каже, що неправдою це здобрієш! — озвався невисокий, але ситенький собі чоловічок у гарній чумарці. На животі в його теліпався ланцюжок од годинника. На голові був новенький картуз, а з-під його визирало хитре обличчя з швидкими очима. Він якось несподівано вирнув з-проміж громади і оце тепер забалакав.— Іменно — свята правда! Потому що хто ж їм винуватий, єжелі вони сами лєзуть безпрося?
— Ну, ти мовчи! — забалакав до його суворо дід Степан.
— А почему б я должен був мовчать? — задерикувато спитався той.
— Того, що якби менш було таких, як ти, то, може, не так треба було б нашому брату і в шкоду лізти.
— А я чим причиною?
— Тим, що людей дуриш! Мало ти вже наділів покупив у добрих людей?
Громада зацікавлена прислухалась до спірки. В купках покидали балакати і підійшли до діда Степана. Його всі знали, що він кожному в вічі правду каже,— тим і зацікавлювалися його спіркою з сільським глитаєм: самі вони цього добродія лаяли тільки поза очі. Почувши докір про землю, добродій "при часах" сердито пирхнув.
— Разві я винуват, що лежобоки продають!
— Та вже ж!..— Де ж таки видано, щоб Артемко Гугняй був винен!
— Я тобі не Артемчо і не Гугняй! Я тобі Артьом Яковлевич Семьоненков! — скрикнув той, почервонівши з серця.
— Та вже ж: є такі дурні, що й так тебе звуть! — спокійно відказав дід Степан. — А я так тебе зватиму, як тебе звано тоді, як ти панським попихачем був. Бо ти не думай, що як завів бакалію та шинок та п'яних людей дуриш, то вже й покращав. Хіба не знають люди, що ти з Олійниченком накладаєш?
— Як ти можеш такоє виражать? У нас свої дєла, кумерчецькі! — одмовив Семененко.
— Кажи кому іншому — я не маненький! Ото ж твоя й кумерція, що окономія грошей наймитам не дає, а до тебе квитки дає.
— А мені какоє дєло до економії? Коли вам квитки не наравлються, то не беріть.
— Еге, не беріть! — озвався хтось із сміліших.— Як чоловік з того живе, а грошей не дають. На,— кажуть,— квиток і набери у Семененка чого тобі треба, а ми, як будуть гроші, Семененкові заплатимо.
Поневолі чоловік іде та й бере.
— Ну, та не дурно ж твої гроші пропадають! — виправлявсь Семененко.