— Люди прийшли відновити спілку!.. Прийде час дощів, коли здобичі поменшає і її стане важче ловити. Тоді печерному леву стане в пригоді хитрість Ауна і Зура!
Хижак-велетень примружив і знову розкрив очі, а потім, неохоче підвівшись, підійшов до людини, його голова торкнулась плеча Зура, і Зур поклав руку на шорстку гриву. Найстрашніші звірі, коли до них доторкнутись, почувають довір'я. В грудях сина Землі більше не було страху. Він кілька разів повторив свій жест і навіть легко погладив звіра по спині. Хижак стояв нерухомо і спокійно дихав...
Зур не наважувався покликати свого товариша. Біля входу з'явилася тінь. Це був Аун, який все ще тримав напоготові дрючок і спис. Велетень-хижак затамував подих і повернув до входу свою тупу морду. Заблищали зуби, шкіра на лобі зморщилась, м'язи напружились, в очах спалахнули зелені вогники...
— Аун теж спільник печерного лева! — тихо сказала Людина-без-плечей. — Аун і Зур живуть разом у верхній печері...
Страховище підскочило. Уламр стиснув дрючок, але Зур став перед товаришем, і могутні груди перестали хвилюватися. Спілку було укладено.
Люди приходили щодня. Хижак звик до них і радів їхній присутності. Постійна самотність набридла йому. Він був молодий і від народження аж до останньої осені жив у товаристві собі подібних. У пониззі річки, на березі озера, він жив у лігві зі своєю левицею, його діти починали вже полювати. Та одної ночі озеро вийшло з берегів. Над чагарником ревіла вода, ураган ламав дерева. Бурхлива повінь знищила матір і дітей, лева ж підхопила разом з великими деревами і викинула на нову землю...
Старе лігво лишалося під водою всю осінь. Хижак старанно й уперто шукав його. В шумі осінніх дощів було чути рик лева, що скликав сім'ю. Дуже невиразно поставали живі спогади... Минуло чимало днів. Лев-велетень знайшов скелясту стіну і в ній захисток від небесних водопадів. Його сушив чорний сум. Прокидаючись, звір обнюхував печеру, а коли приносив здобич, то озирався навколо себе, немовби шукаючи тих, хто ще недавно гриз її разом з ним. Згодом спогади поблякли й розвіялись. Він звик до того, що поруч не було запаху іншої істоти, але не зміг позбутися самотності...
Одного вечора Аун і Зур пішли разом з ним на полювання. Всі троє попрямували в джунглі, де сяйво місяця яшмою розливалось по землі. Страшний запах хижака розбудив травоїдних у їхніх лігвах. Все тікало в глибокі схованки та на дерева. Тварини, що жили табунами, якось заздалегідь дізналися про небезпеку. Серед виру життя лев-велетень був як у пустелі... Тонкі відчуття, хитрощі, прудкість і спритність слабших тварин чинили опір могутньому тілу. Одним ударом лапи він міг убити дикого осла, сайгака, кабана, антилопу; одним стрибком клав на землю коня чи навіть лося. Але ж вони вміли ховатись у гущавині чи втікати... Велетня рятувало тільки те, що завдяки своїй численності вони забирались у всі куточки степу, сельви[10] і джунглів.
Проте хижак часто повертався на світанку до скелястої стіни голодний, стомлений чеканням та марними зусиллями.
Цієї ночі він довго не міг натрапити на оленя чи антилопу. Почувши його важкий гострий запах, до якого ще домішувався легкий запах людей, травоїди тікали світ за очі.
Нарешті він засів на узліссі коло болота. Велетенські квіти видихали міцні пахощі, земля одгонила мускусом і гниллю. Мисливці розділились і також поховались, один в очереті, другий у бамбуковім гайку. Все повтікало. Величезні жаби ревли, як довгоморді крокодили; здалеку долинав тупіт табуна; на своїх волохатих крилах гасала сова. Потім з'явився кабан і почав рити іклами землю...
Це був гладкий звір з товстою шиєю, на тонких ніжках. Він ішов роздратований, важко сопучи й рикаючи. Він знав свою силу. Тупа відвага сповнювала його тіло, вкрите сірою щетиною. Від нього тікали леопарди. Він не звертав уваги на гієн, розгонив вовків та собак і ставав до бою з левом, коли не можна було втекти або, коли якась рана псувала йому настрій. Свідомість того, що він упорається з усіма, хто попаде в скрутне становище, присипляла його обережність.
Кабан набрів на очерет, де ховався Зур, і раптом, відчувши запах людини, зупинився. Цей запах нагадував йому гібона і резуса, яких він ніколи не боявся. Він тільки рикнув і повернув до бамбуків. Тоді, щоб нагнати його на лева-велетня, Аун вигукнув бойовий клич, а син Землі зразу ж його повторив. Кабан відступив, але не з переляку — з обережності. Пастка може бути в кожній невідомій речі: ні резус, ні гібон не мали такого дивного голосу. Почувши цей голос вдруге, кабан побіг просто на засідку хижака. Плигнуло велетенське тіло. Кабан люто наставив свої ікла, але звір, що насів на нього, важив з доброго буйвола. Кабан поточився. Сталеві ікла вгрузли йому в горло; цівкою ударила кров, вирвалось передсмертне хрипіння з пащі, і тварина повалилась у траву.
Коли здобич була вже в печері, Ауну захотілось переконатися, чи остаточно зміцніла спілка. Він узяв сокиру і відрубав кабаняче стегно. Хижак дозволив йому це зробити.
Люди зрозуміли, що їхня сила дорівнювала тепер силі цілої орди.
Не один раз полювали вони з хижаком. Часто заходили дуже далеко від лігва, бо здобич трималась все далі від страшного господаря скель. Серце Ауна билось неспокійно. Він поривався до нових походів, нетерпляча цікавість мучила його. Якось вранці він сказав Зурові:
— Добре було б нам побачити ще й інші землі для полювання... Восени звідси, мабуть, піде багато звірів. Чи помандрує зі мною Зур далі, за лігво тигрів?
Зур ніколи не відмовлявся від подорожей зі своїм товаришем. Хоч його цікавість і не була така неспокійна, як в Ауна, вона була досить гостра, і до того ж її викликала молодість.
— Ми підемо подивитись на землі, куди тече річка, — відповів Зур.
Вони вигострили зброю, накоптили сушеного м'яса, напекли їстівного коріння і вирушили в подорож, коли величезне, червоніше за сурик, сонце ледве вихопилося з-за другого берега. Зур залишав печеру з сумом. Тут була повна безпека і багато їжі. Тут він уклав спілку з хижаком-велетнем. Але мандрівна вдача Ауна тягла його до недосліджених земель...