Стукотять ножі. Капусти нашаткувати треба багато, вечір довгий. Про відьом уже розповіли все, а розповідати все одно кортить. І знову, мов з рукава, сипляться розповіді, та ще які. Часом від них морозом бере по шкірі, деякі з них запам'ятав я на все життя.
У ті часи десь у шпаринах нашого суспільства жили цигани. Доброї слави ці люди межи селянами не мали, бо цікаве й нешкідливе ворожіння циганських жінок, химерні танці циганчат сполучалися з менш веселими пригодами. Про циганів уперто говорили, що вони злодії, коноводи, шахраї. Як не вкраде, то обманить. Про те, як цигани обманювали селян, ходили сотні всяких бувальщин. І з себе цигани були страшкуваті: чорні, патлаті, з білими зубами. Особливо ж вражали очі. Зиркне циган своїми чорними з крапинкою вогню очима, а білок так і блисне. Страшно! По-народному в наших краях цигана називали так: Кирило. Це слово ще й кумедно калічили, вимовляли його так, як його, на їх думку, міг вимовити тільки циган.
Напровесні у нашому селі відкривався ярмарок. На ярмарок з усіх усюдів з'їжджалися люди, і серед них цигани. Одного разу вони ночували у нашого сусіда Івана Корнійовича Кор-нієнка — в дядька Тишка. Циганок і циганчат я зблизька не бачив. Зате вразив мене циган: чорний, весь оброслий волоссям і —т— рябий! Була спожива для мене!
І ось сидять молоді матерки; мама пряде, ті гостюють і все розповідають й розповідають. Трапилося це в такому і такому селі. Звечора циганчук потай сховався в печерці, яка є під піччю в кожній хаті. Коли поснули всі, впустив той циганчук своїх побратимів всередину. Надумали вони обікрасти господаря та ще й так, щоб і свідка жодного не залишилося. Як заскочили в хату, повиймали ножі і почали всіх вряд різати. Вирвалася з рук розбишак лише одна дівчинка років тринадцяти. Кинулася в розчинені двері, але в дверях зачепилася розкуйовдженими косами за гак, на який защіпалася зсередини хата. Цигани упіймали її й дорізали. Але була там ще одна, ще менша дівчинка. Ця в колотнечі, охоплена жахом, заховалася в ту саму печерку під піччю, де таївся один з цих харцизів. Вона й розповіла потім людям про трагедію, яка сталася в тій хаті.
Ця моторошна новела зовсім приголомшила мене. Я не міг після цього сам ні спати, ні залишатися наодинці в хаті. Плакав, ліз до мами і міг заснути, лише міцно вчепившися в неї обома руками. Коли ж мама вдень замірялася вийти з хати, а мене залишити самого, я зчиняв крик, хапав маму за спідницю, за ноги:
— Ой, не ходіть, мамо, я боюся!
Мама, проте, не дуже зважала на ці відчайдушні вигуки, енергійно шльопала мене, де належало, і, підхопивши, закидала на піч.
— Сиди там, не показуй і носа!
Я сидів, тулився до гарячих стінок комина, з жахом прислухався до того, що робилося навколо. Рипнули чи не рипнули двері, хруснула чи не хруснула грудочка у когось під ногами, а я уже бачив нашу хату атакованою циганами. Де ж тут плакати, коли таке страхіття в хаті?! Я притихав, тулився до комина, переставав навіть дихати, щоб ніхто не помітив. І, перевтомившися від жаху, засинав важким неспокійним сном.
А балакучі матерки неначе умисне нагнітали, розповідали пригоди одну страшнішу за другу.
У нашому селі церква стояла окремо від кладовища. А то десь було таке село, де церква стояла серед самого кладовища.
Діло було взимку. Пішов церковний сторож в обхід навколо церкви. Сотні, а може, й тисячі ра$ів робив він такий обхід за своє життя, і завжди все було благополучно. А тут його спинив якийсь глухий розпачливий стогін. Спинився наляканий сторож, прислухався і зрозумів, що ст,огін ішов з-під землі, із могили. Сьогодні вдень тут поховали якогось мерця. Жах охопив бідолашного сторожа. Однак він все ж не розгубився. Підбіг до дзвіниці, натяг мотузка і почав калатати на ґвалт. Прибігли люди, взялися відкопувати могилу. Відкопали труну, відкрили віко і вжахнулися: всередині усе носило сліди моторошної боротьби. Заживо похований робив нелюдські зусилля визволитися. Гриз дошки, дряпав їх пальцями, підважував смертельне віко спиною і в цій боротьбі поламав руки й ноги.
Проминуло, мабуть, з шість десятків років від того дня, як я почув цю розповідь, і все одно волосся і зараз ворушиться на голові. А що ж тоді діялося зо мною! Можна було б збожеволіти, коли б не рятівні мамині коліна, не рятівна її спідниця. Я не одлучався від неї й на крок. Коли ж вона робила спробу залишити мене самого, плакав так, іщо навіть вона, яка так безстрашно дозволяла мені гасати н& корді, задумувалася і казала тітці Мотрі:
— Щось з дитиною сталося. І на хвилинку не можна самого зоставити.
А я в цей час стояв, як кліщ, вп'явшись у мамину ногу, бо ж мамина нога — це життя. Все інше — смерть!
Так біля тієї ноги й простояв я зиму. Одійшов трохи тільки напровесні, коли засвітило сонц£, коли надворі потепліло, скрізь зацвірінчали горобці і у вікно через розмерзлу шибку можна було побачити тишківських дітей — Василя та Параску, що вже босоніж ганяли по двqpi, та й губенківських обох Іванів: Малого й Великого.
Через кілька днів біля них вже крутився і я. У дворі гострими шпичаками почала проростати правиця. Червоні жучки "козачки" з чорними крапинками, повибивавшися з щілин, грілися проти сонечка при призьбі та на нижньому лозинні нашого тину. У неділю на вулиці збилися старші хлопці, їх було багато, вони ганяли по моріжку, і я чув, як вони кричали:
— Горю, горю дуба!
— Об чім ти гориш?
— Об красній дівиці!
— Об якій?
— Об тобі молодій!
Більше цієї гри я не чув і не бач#в: вона випала з репертуару хлопців нашої вулиці.
Тоді ж у нас за городами серей дня збиралися парубки й дівчата. Почалася гра у м'яча. Гра називалася "матка". М'яч били сильною биталкою. Той, хто вдарив, тікав через поле до мітки. Хлопці з іншої команди ловили м'яч і намагалися ним ударити втікача.
Гра була весела, люди вперше після зимової хатньої нудьги вибралися на простір. Дівчата не грали, купчилися осторонь, розмовляли про щось своє або спивали. Інколи до них заскакували хлопці, хапали котрусь на оберемок. Підіймалася колотнеча, сміх, крик, жарти. Наші матерки стояли в дворі на пагорках і дивилися на видовище