За кормою бурунився пінявий слід. По морю, скільки й сягало око, перекочувались розгойдані вітром білопінні хвилі.
Я дивився на них, і вони нагадували мені вигорілі на сонці пагорби, а западини між ними — глибокі, розмиті талими весняними водами степові яруги.
Коли корабель, натикаючись на зустрічну хвилю, здригався, йшов перевальцем, торохкотів, — від чого, ніби в лихоманці, тряслося й моє тіло, — я мимоволі думав, що так само почуваєш себе в розсохлій гарбі на грудкастій, іще не накатаній дорозі.
Уже кілька днів, як "Буревісник", перепливши Японське море, простував на південь — до екватора, у вічно теплі води.
Звечора, коли схопився вітер і океан розхвилювався, ми згорнули швартові канати, вклали їх кружальцями у величезні "бухти"; на люки, що вели до глибоких трюмів, натягли брезентові чохли — жодна краплина не повинна проникнути всередину; пласкими металевими глухарями наміцно задраїли ілюмінатори. Палубний вантаж, рятувальні шлюпки — все закріпили по-штормовому.
Зачувши дзвін ринди — вахтовий матрос на ходовому містку відбивав склянки, — я прокинувся.
Нашвидку умився, поснідав і вийшов на палубу.
Ще вчора похмурий, непривітний, океан вгомонився.
"Буревісник" уповільнив хід, потім зупинився. Вода за кормою, збурена потужним гвинтом, заспокоїлася й примовкла. Не видно було навіть брижів — дрібних, зморшкуватих хвиль, які під час руху судна віялом розходяться обабіч.
Вдалині лежали обрамлені торочкою прибою невеликі острівці.
Я в бінокль розглядав берег, сліпучо-білу смугу піску, високі пальми.
— Годі видивлятися! — почув над вухом глухий, сердитий голос.
То — боцман…
— Завтра все одно висадимось на берег. Дозвіл на це щойно одержали по рації, — докинув він, — тоді й побачиш усе, що тебе цікавить. А зараз переодягнись — он яка замазурена роба! — і мерщій на вахту.
Розділ третій
КАПІТАНЕ, ДО ВИСАДКИ ГОТОВІ!
Море дивилось на мене синьооко й замріяно. Здавалося, воно запитує: "Звідки ти, хлопче? Які дороги заманили тебе сюди?"
Які… Аби ж я міг кому розповісти! Я згадав би наш розлитий за городами ставок, де ми втрьох під час весняної повені гнали пліт; не забув би і дядька Федоса, розказав би, що про мандри мріяв змалку.
Серце моє справді, як ставок у повінь, переповнилось щасливим почуттям. Адже — подумати тільки! — коралові острови, про які так багато мріяно-перемріяно, бовваніли перед очима. Але кому та й навіщо про це розповідати, якщо більшість моряків "Буревісника" вже не раз відвідувала подібні місця, а ті члени екіпажу, які вперше вирушили в далеке плавання, були зараз заклопотані кожен своїм.
Втім, невдовзі на місток, де я стояв, завітав мій тезко — матрос Василь Окань.
— Відважному мореплавцю, — скинувши крислатого, в плямах сурику та охри капелюха, кинув він, — моє шанування!
— А, Василь, — ніби не помічаючи його глузливого тону, просто відповів я. — Здоров, здоров!
З містка мені було видно, як хлопці на кормовій палубі лагодять риболовецькі сіті; до високих дерев'яних ящиків кріпили шматки легкого пінопласту, щоб вони не тонули, коли в них покладуть зібрані корали.
Двоє з палубної команди, наш підшкіпер та матрос Анатолій Мотовило, готували рушниці для підводного полювання: гострили затуплені тризубці, розплутували прикріплену до вічка алюмінієвого дула і надіту на виступ запобіжника багатометрову контрольну линву… Знову й знову перевіряли надійність спускової, що викидає стрілу з гарпуном, гуми.
Тому я поцікавився:
— А що, справді вранці висаджуємось на острів?
Василь, як я зрозумів, на поставлене запитання ніколи не дасть прямої відповіді. Він, Окань, — так принаймні сказав мені, — десь ніби вичитав, що діалоги між людьми зовні повинні бути неконкретними й малозмістовними — як айсберги, що переважну більшість своєї маси ховають під водою і назовні витикають лише мізерну свою частину. Тільки в такий спосіб, твердив Василь, співрозмовники можуть досягти бажаного взаєморозуміння.
З Оканем часто можна було погомоніти приблизно так:
— Куди йдеш? — зустрівшись, питаєш у нього.
— А зорі вгорі — мов грона винограду, — чується у відповідь.
— Ти що, захворів?
— Дорогу здолає, хто вийшов долати! — значуще, з "глибоким" підтекстом відповідає він.
Як мовиться, на городі бузина, а в Києві дядько!
Та Окань, чи то щоб його вважали оригіналом, чи й справді повірив у доцільність такого спілкування, інакше ні з ким і не говорить.
Ось і на моє запитання він відповів:
— Зорі, віщуючи схід, виснуть так низько!
— Що ти мелеш? — спантеличено перепитав я. — До чого тут зорі, якщо я тебе запитую про висадку!
— І суходіл ніби в тумані, де не ступала людська нога… Слід, залишений на піску, розповість про моє буття.
— Васю, годі клеїти дурня! — не на жарт образився я. — Скажи по-людськи, о котрій почнуть переправлятися на берег.
Окань — горбатого могила виправить! — і далі так само сипав химерними натяками.
Щоб сповістити про мотобот, яким завтра збираються переправлятись на острів, Василь заговорив про місяць, що, як човник, плине, торкаючись хвиль.
Нічого не скажеш — образно, а пуття мало. І я, переконавшись, що від нього іншого годі й чекати, повів розмову в його стилі і на його вподобання.
Він запитав, чи довго мені стояти на вахті. І я відповів:
— Ніч, як чорний слон, наступила ранкові на вухо.
Тобто це означало, що моя вахта кінчається вранці. Не знаю, чи зрозумів Василь мою тарабарщину; він запитав іще про щось, потім поцікавився, чи не говорив боцман, кому з матросів завтра фарбувати судно.
На це останнє запитання я відповів так:
— Темрява вечірня змішала барви, і вітер пензлем змахнув у піднебессі — самотній маляр у годину свят…
Звичайно, небагато треба мудрості, щоб сипати такими словами, гадаючи, що їх хтось збагне. Важче все це вислухати та зрозуміти. Ото й Окань — його козир, як то кажуть, був битий його ж картою! — відчував це на собі.
Він слухав мене терпляче, після кожної моєї фрази, як немовля, безпорадно кліпаючи — що, мовляв, усе це означає? — банькатими очима.
Говорячи про темряву, яка змішала барви, та про самотнього маляра в годину свят, я мав на увазі конкретний факт: боцман таки, коли я заступав на вахту, казав, що Оканю завтра берега не бачити — він фарбуватиме каюти.