Нас немає — всіх поглинула безодня, і море знову безлюдне. Та за якусь мить знову, один за одним, з'являємось на спіненій поверхні.
Купайся все життя, а так, як нині, не накупаєшся. Очі роз'їдає пекуча морська сіль, вода потрапляє в легені, забиває подих — ворогові своєму не побажаєш такої купелі!
— О-ох, не можу більше! — зізнається Окань, як жаба, розчепіривши руки й ноги на воді.
— Ти що? — запитую.
— Сил немає… — не зрозуміти, серйозно чи жартома, каже він.
— Може, йому справді допомогти? — перепитує Наташа.
— А чорт його збагне! — сердито відповідаю. — У нього завжди не так, як у людей, — без витребеньок не дихне!
— Окань, — удруге звертається Наташа, — допомогти?
— Не треба, — ледь ворушачи язиком, каже він.
Е, ні, Василь, видно, таки наковтався води, вибився із сил. Ми з Наташею підпливаємо ближче.
— Давай руку!
Окань простягає руки. Ми тягнемо його вперед.
Очі у Василя померкли, голову він низько понурив… Ось набігла хвиля, хлопець на ній гойднувся, і ми побачили його згаслий погляд. Йому таки погано.
— Васильку, — ласкаво запитує Наташа, — що з тобою?
— Нічого страшного, — тихо відповідає. — Дух забило. — І, завагавшись, пополотнілими губами винувато прошепотів: — Я, пірнаючи, об щось ударився…
Ми оглянули його: трохи вище брови побачили свіжу рану.
Наташа, не роздумуючи, одірвала шмат сорочки.
— Солоний, — звернулась до мене, — допоможи! Треба його негайно перев'язати.
Ми заходилися бинтувати Василеві голову. Течія невблаганно зносила нас від товаришів.
— Ой! — скрикнув Окань, відчувши дотик до рани.
— Потерпи трохи! — заспокоїла дівчина.
Вона вміло наклала пов'язку, і кров зупинилась.
От тобі й море! Не знаєш, що тебе чекає… А Журавка, метрів за сто від нас буксируючи Паганеля і помітивши, як Наташа перев'язує Оканя, вже кричить:
— Що трапилося?
— Все гаразд, — відповів я. — Василь ударився об камінь — у голові дірка.
— Навіть тут жартуєте, — невдоволено озвався старший матрос. — Мало вам біди!
— Які жарти? — щиро обуривсь я. І дещо грайливо додав: — У посудині пробоїна — Оканя взято на буксир.
Журавка лише махнув рукою: базіки, мовляв! Що Солоний, що Окань — обоє рябоє.
Ми гребок за гребком просувалися вперед.
Течія поступово вгомонилась. Віялом в усі кінці розходились від неї широкі, але вже не такі загрозливі хвилі.
Слідом за боцманом, що "намацував" шлях, підпливали ми до низинного берега.
Хоч це була терра інкогніта, себто невідома земля, ми знали, що острівець зветься Кілі-Кілі, — невеличка цятка коралового суходолу, який лежить майже на півночі атола Туамако.
Розділ шостий
НОГА ВІДЧУЛА ТВЕРДЬ БЕРЕГОВУ
Минав час — спливала хвилина за хвилиною, а ми досі ще, ніби нас тримала якась невидима сила, лежали непорушно.
Я подумав: аби так трапилося, щоб тієї миті, коли ми вийшли з моря, стомлено впавши на пісок, нас угледів художник, — кращої композиції для картини "Морська катастрофа" годі й шукати.
Тропічна природа взагалі, — переконались ми пізніше, — не перестає вражати прибульця буянням рослинного світу, в якому щонайменший пагонець невтримно пнеться до сонця, квітне, розхлюпує п'янкі, запаморочливі пахощі.
Так само щедра вона й на барви: від світло-смарагдових до яскравих — оранжевих та жовтогарячих.
А які квіти, всі оті плумерії, орхідеї, хібіскус, що, як і полум'яне та райське дерево, приковують зір, захлюпують очі багряним, цитриновим, блакитним! Щоправда, в крикливих барвах тамтешньої фауни й флори не стільки відтінків, тонів і напівтонів, які звикли ми бачити в наших лісах.
Місце, куди ми дісталися, подолавши, нарешті, водокруті й глибочінь, являло собою нешироку, з боку моря увігнуту, неначе бумеранг, смугу спорохнявілого, перемеленого жорнами хвиль коралового вапняку.
Обіруч, підступаючи до самої води, росли карячкуваті, схожі на огидних павуків, злинялі під сонцем мангрові зарості — з дивним повітряним корінням замість гілля чагарі.
Коли дивишся на них знизу, видно лише їхні криві ноги, немовби чагарі ті заходилися танцювати, викидаючи найхимерніші колінця.
Далі, в глибині острова, заступаючи виднокіл, височіли кокосові пальми, хлібні та інші дерева.
З протилежного боку цей рятівний для нас шмат суходолу, до якого ми щойно дісталися, обрамляло море — затишна бухточка, що вклинилася в спадистий сліпучо-білий берег. Але і тут, мабуть, іноді буває неспокійно: хвилі заливають, сягаючи до самого пальмового гайка, всю берегову смугу. Принаймні про це свідчила недавня, тепер висохла лінія прибою — хвиляста торочка з піску та камінців, залишена після шторму ген попід пальмовими стовбурами. Ну, та ще розкидані по всьому березі лапаті, зсудомлені спекою морські п'ятикутні зірки, галузки недавно живих коралів, стулки великих і зовсім крихітних, з вологим полиском внизу черепашок.
На цьому тлі — видовженому кораловому узбережжі, яке живописцю могло б правити за полотно, ми й розташувалися — семеро знесилених, але щасливих невдах-мандрівників, гордих усвідомленням того, що з такого важкого двобою вийшли переможцями.
Сцена, гідна пензля великого Айвазовського!
… Перше, що ми відчули, ступивши" на незнайомий берег, — це сильне запаморочення. Від надто тривалого перебування серед хвиль, які нас так довго гойдали, земля ходором ходила під ногами. Треба було докласти чимало зусиль, аби подолати десяток-другий метрів.
Мов п'яні, похитуючись з боку на бік, брели ми суходолом, діставшись, нарешті, нинішнього місця.
— Приїхали! — сказав боцман, стягуючи з себе прилиплу до тіла робу.
Він хотів скинути й тільняшку, але, викрутивши, надів її знову: з тропічним сонцем жарти небезпечні — од незвички враз вискочать пухирі-опіки.
У центрі цієї живої картини сиділа Наташа.
Звісивши над схиленою головою руки, вона збиралася викручувати свої русалчині коси. Біля неї, розкидавши по піску кістляві руки і ноги, горілиць лежав Мотовило, чимось схожий на викинутого прибоєм спрута. Поруч, підставивши спину призахідному, але ще спечному сонцю, в одних трусах до колін стояв Окань — голова забинтована, а на пов'язці — шматині Наталчиної сорочки — повільно розпускалася криваво-червона троянда.
Боцман поскидав із себе все і лишився в самій тільняшці та плавках.