Мама дякує обхідникові, і ми всі втрьох вирушаємо додому. Сергійко наминає величезний окраєць, що його мама відламала од хлібини, і очі його аж горять.
Впоравшись з окрайцем, Сергійко відстає од мами, пошепки запитує в мене:
— Що мені мама купила?
Аж тепер я зрозумів, яким мотузочком був прив'язаний брат до залізничної колії.
ДОМНА ДАНИЛІВНА, Я, ЦАП І ФЕДЬКО
Мама довго шукала для мене квартиру: щоб і недалеко од школи і не дуже дорого. В сільської вчительки — яка зарплата? Два ж лобуряки на руках, спробуй їх вдягти та взути, коли одяг–взуття так і горить, не те що на людських дітях. А ще книжки–зошити та їсти щодня.
Одного вечора мама сповістила:
— Я, Толю, знайшла тобі квартиру з харчами. Ти Шульгу знаєш?
— Якого Шульгу?
— Федька. Що навчається у дев'ятому класі.
Ще б не знав! Там такий задавака. Як учився в сільській школі, ще у сьомому класі, то в нього одного була справжнісінька портупея з великою мідною пряжкою. На пряжці тій — зірка. Начищена, аж горить!
Щоразу на свята Федько надівав портупею і ніс червоного прапора.
— Я розмовляла з його матір'ю, — провадила далі мама, — вони знайшли для нього квартиру, щоб жити і разом харчуватись. То Федькова мати пообіцяла домовитись і про тебе. Це ж так зручно: не доведеться марнувати часу в їдальні. Та й дешевше обійдеться.
Мама радіє, а я не дуже. Плакали мої по карбованцю в день і наміри купити те й оте!
Але що вдієш: якщо мама вирішила, то не мені сперечатися з нею. До того ж я розумію, як важко мамі викручуватись. Тож і ми знали ціну копійці і не канючили на ласощі, що роками лежали в нашій крамниці, злипаючись од довгого невжитку або кам'яніючи, як оті пряники, що їх дядько Никифор, крамар, під веселу руку давав розгризати таким же дядькам. Розгризеш — твоє щастя, а ні — клади трояка на півлітру!
З нами крамар в цю комерцію не вступав, про нас він казав:
— Цим тільки дай! Ці й каміння потрощать!
— А потрощать, — охоче погоджувались наші батьки. — І що воно за причина така: мале, а зуби, як обценьки. А виросте та вб'ється в літа, то вже й зуби не ті.
Тож ніхто з нас і не подумав би просити в мами гроші на цукерки чи пряники. Гроші — знали ми твердо — заробляють для того, щоб витрачати їх на прожиття, а не на якісь там ласощі…
Гаразд, спробую заощадити хоч на залізниці. На отих проїздах до міста й назад.
І я потай од мами вирішую задачку.
Отже, дорога в один кінець — сорок сім копійок. На місяць — шість вихідних. Шість разів додому, шість із дому. Якщо хоч половину проїхати "зайцем", то скільки це буде?
— Два вісімдесят два! — каже Сергійко і з повагою дивиться на мене: подумати тільки — майже три карбованці щомісяця!
— Я теж скоро виросту, — додає він заздрісно. — І піду до восьмого класу…
Поселилися ми на квартирі у переддень нового навчального року. Будинок невеличкий: дві кімнати і кухня, та ще коридорчик, де під ногами — ляда у погріб, а над головою — ляда на горище. Не раз доводилось мені чи Федькові, а то й обом разом вискакувати у вікно, коли треба було йти до школи, а хазяйка, як на зло, саме полізла в погріб по капусту чи огірки. Підніме важкенну ляду, підіпре нею двері: хоч лобом бийся об них — не одчиниш!
Двір теж невеличкий — повернутися ніде. До того ж весь забудований: тут і сарай, і курник, і хлів. Так що для нас із Федьком лишалася тільки вузенька доріжка та ще вужча лавочка. Це коли б нам забажалося подихати свіжим повітрям.
У меншій кімнаті стояло ліжко й диван. Диван оббитий чорним дерматином, з високою спинкою і таким вузеньким люстерком, що коли дивитися в нього, то обличчя розрізається навпіл: видно або лоба й півноса, або півноса й підборіддя.
Іще в того дивана було два валки, твердючі, мов із каменю. І сталеві пружини, що мали властивість впинатися в тіло, мов шпаги.
Скільки я повоював із ними в довгі осінні і ще довші зимові ночі! Скільки попомучився! Не встигнеш приборкати одну, а вже інша впинається в бік. Іноді, доведений до відчаю, я молотив кулаком по дивану, і він гудів, як старий рояль. А Федько, який одразу ж захопив ліжко і розкошував на ньому, прокидаючись, лаявся, що я не даю йому спати.
— Пограй ще, пограй — по шиї заробиш!
Як я їх у цей час ненавидів: диван і Федька!
Диван дошкуляв мені своїми пружинами, а Федько щоночі хропів, аж слухати моторошно!
— Федь!.. Федь!
— Га?
— Не хропи!
— А хіба я хропу?
Отак я й мучився з ночі в ніч тижнів зо два. Мучився б і довше, коли б не вірний друзяка Ванько.
Зустрів його у вагоні, коли їхав додому. На голові в нього була така заяложена кепочка, наче її три дні полоскали в мазуті.
— Обміняв на нову, — признався Ванько, бо я все одно не повірив би, що він встиг отак заносити свою.
Кепка мені сподобалась: Ванько був у ній справжнім робітником. А коли він дістав з кишені пачку "Казбеку" та встромив цигарку до рота, я навіть слину ковтнув од заздрощів.
— Закурюй! — сказав недбало.
Я потягнувсь по цигарку, хоч досі не курив, і мама казала, що це єдине, чого я ще не додумавсь робити. Нині ж не міг відмовитись: не дозволяла чоловіча гордість.
— Ну, як?
— Смачна, — відповів я, давлячись димом.
Ми деякий час мовчки курили і здавались самі собі солідними й дорослими чоловіками, яким не гріх і закурити після роботи.
Погасивши цигарку, Ванько запитав:
— Ну, як життя?
— Та нічого, — відповів я йому. Потай, щоб не помітив товариш, зім'яв цигарку й кинув під ноги. — От тільки Федько спати не дає: хропе як собака!
— А ти відучи.
— Як його одучиш?
— А запросто! Як тільки захропе, ти йому й сипони махорки під ніс. Разів зо два скуштує, то й іншим закаже.
— Правда?
— От побий мене грім! — забожився Ванько. — Тільки махру вибирай міцну. Приходь завтра до мене, я тобі дам тієї, що мій дід курить.
Діставши у Ванька перетертої на порох махорки, я ледь діждався наступного дня, коли треба було повертатись до міста. Після вечері одразу ж пірнув у постіль, а Федько, як на зло, все не лягав.
Врешті він погасив світло і зарипів ліжком.
Затаївши подих, я чекаю, коли залунають знайомі рулади. Потім обережно зводжусь і ще обережніше сповзаю з дивана, боячись розбудити Федька.
Ось я вже стою над Федьком, який лежить горілиць. Бачу його розтулений рот, дві ніздрі, націлені прямо в мене. Розгортаю кульок і щедро посипаю Федькового носа. Потім одним стрибком кидаюсь на диван.