Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?
Незабаром біля Миколиної хати вишикувалась босонога черга кандидатів у "непорочні отроки".
Пристроївся і я. Спершу вагався, а потім, добре розміркувавши, вирішив, що мої гріхи аніскільки не тяжчі, ніж у моїх товаришів. Крав яблука й груші, толочив чужі баштани, висмикував хвости в гусаків, дратував собак, вкидав у річку котів, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тільки міг, штани, чубився з братом, — але хіба ж не переконував мене сам Микола, що не согрішиш — не покаєшся! А каятись мені доводилось досить-таки часто, особливо коли свистіла наді мною лозина чи випорскував із чужого садка, несучи повні штани кропиви, напханої безжалісною дядьківською рукою. Отож всі гріхи свої я чесно спокутував і зараз не менш непорочний, ніж оці хлопці, що стоять передо мною в надії на калач та десять копійок.
І чим ближче посувалася черга, тим більше хотілося мені потрапити в "непорочні отроки".
Хлопці, що виходили, були похнюплені та засоромлені. Я вже знав, що дядько наклеював їм на ніготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, і запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопці, як не витріщали очі, нічого не бачили, і тоді "божа людина", ляснувши чергового невдаху по потилиці, розчаровано говорила:
— Грішний, отроче, грішний... Клич іншого!
Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними від хвилювання ногами, я зайшов до хати.
В хаті було темно, бо на вікнах висіли кожухи та рядна. Посередині, на ослоні, горіла воскова свічка, поруч стояла в полумиску вода, а позаду, велика і таємнича, сиділа "божа людина". Мені стало страшно.
— Підійди сюди, — ласкаво покликав мене дядько. Взяв за руку, погладив по голові. — Скажи мені: согрішив ти проти господа бога нашого?
Не вагаючись, я відповів, що ні.
— Оце добре! Ось свята смола, яку я наліплю тобі на ніготь... А оце — свята вода, опусти в неї палець... От так. Тепер дивись сюди і говори за мною: "Святий Миколай, внемли моїй чистій молитві, появи свій лик перед мої чистії очиці, незапорошені гріхом, промиті молитвою..." Що ти бачиш там, отроче мій?
Напруживши зір, я не відводив очей від смоли. Мені страх як хотілося побачити того Миколая, і незабаром здалося, що на чорній блискучій поверхні з'явилася якась світла цяточка.
— Ти вже бачиш?.. Еге ж, бачиш? Світла цяточка відразу стала більшою.
— Бачу, — прошепотів я.
— Що ти там бачиш? — аж повеселішав дядько.
— Щось світле, як хмарка.
— Ото ж і є святий Миколай, — промовив дядько, повертаючи мою руку так, щоб світло від свічки ще більше падало на неї. — Подякуєм же богові, що ти удостоївся побачити його святого угодника...
Отак і став я "непорочним отроком мужеського полу". Я досить-таки швидко порозумівся з "божою людиною", і святий Миколай служив нам вірою і правдою. І нехай простять мені чоловіки та жінки нашого села, яким ми провіщали "настоящее, прошедшее і будущее"! Але я вже інакше не міг. Дорослі гладили мене по голові, хлопці люто заздрили мені, а я походжав поміж ними, побрязкуючи чесно заробленими гривениками.
За кілька днів дядько, переконавшись, що я добре навчився брехати, подвоїв мені плату.
Та блискуча кар'єра моя несподівано урвалася.
Продала мене, сама того не відаючи, Миколина мати — тітка Горпина. Якось її викликали в школу (Микола знову щось накоїв), і, побачивши серед учителів мою маму, тітка почала голосно вихвалювати мене:
— Та й свята ж у вас дитинка, Маріє Олексіївно! Уподобилося самого святого Миколая бачити... І як воно, таке богобоязливе, у вас і виросло? А тут свого гаспида хоч у ступі товчи, прости мене, грішну!..
Мама спіймала мене біля Миколиної хати, коли я саме збирався заступати "на роботу". Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому — через всеньке село, на загальний глум.
Після того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тільки тоді, коли грішиш, а й коли робиш святу справу.
Незвідані путі твої, господи!
ПУЧОК ЧАСНИКУ
Влітку, коли починаються жнива, село наче вимирає: всі рушають у степ, на далекі лани, залишаючи вдома лише старих та малих, та ще хворих. Тихо на вулицях, тихо на подвір'ях, та й по хатах рідко коли лунає людський голос, хіба що вигляне у низеньке підсліпувате віконце старече обличчя. Навіть собаки не наважуються порушити сонну тишу і лише вряди-годи брязкотять ланцюгами, переповзаючи з тіні в тінь.
У такі години сумно самому на селі. Тягне у поле, в ліс, на ріку, до голопузих, засмажених, запечених, як циганчата дітлахів, з облупленими носами і такими вицвілими чубами, що годі й розібрати, кого мама вродила чорнявим, а кого білявим, — всі на одну масть. Так і хочеться залишити хату, де допікають кусючі мухи, де душно і темно, піти у великий занедбаний сад, під величезну крислату грушу, й простягнутися на м'якій травиці, п'ючи усім тілом ніжну прохолоду її. Хороше!
Та мені не можна виходити з хати, бо на ліжку лежить хворий Сергійко, якого я мушу доглядати, поки мама повернеться з Миронівки. Пішла вона туди з самого ранку, щоб покликати фельдшера, та й досі немає, а Сергійкові все гірше та гірше. Соває неспокійно головою по подушці, шукаючи, де холодніше, щоки його аж горять, і він ледве зводить посинілі повіки, коли я нахиляюсь над ним.
— Пити...
Цокотить зубами об полив'яний кухоль, вода ллється по підборіддю, на худеньке плече, брат починає сердитись і вередувати, відпихаючи хліб та молоко, що його залишила мама. Я і жалію його, і гніваюсь на нього за оте вередування, за примусове сидіння в хаті, коли надворі отакий день, а там десь хлопці і веселі забави.
— Пити! Пити! — тягне своє брат, дивлячись на мене важким, аж немовби байдужим поглядом.
— Ну, чого тобі ще? — мало не плачу я, оглядаючись безпорадно по хаті. — Ось іще сало... Хочеш сала? Добре, з часником...
Брат мовчить, пасучи за мною очима. Нарізаю тоненькими шматочками сало, шукаю часнику.
— Бач, немає часнику, уже весь з'їли. Та нічого, сало й без часнику добре...
— Часнику! Хочу часнику! — відразу ж починав брат, наче зрадівши, що нарешті знайшов, що вимагати од мене. І скільки я його не вмовляю, брат квилить одне: