– Партрідж ніколи б собі такого не дозволила. Я просто дивуюсь Агнес, – обурено заявила міс Бартон.
– Ви відстали від життя, люба леді. Моїх двоє супостатів цілими днями дзвонять по телефону і закурили увесь будинок. Мусив нагримати на них. Але що ти їм скажеш, коли Прескотт чудово готує, хоча й запальний, а місіс Прескотт – першорядна покоївка?
– Справді, містере Пай, вам дуже пощастило з прислугою. Ми всі про це знаємо.
Я негайно втрутився у розмову, бо не хотів, щоб вона переходила в буденне русло.
– Звістка про вбивство розлетілась так швидко, – сказав я.
– А це вже як завжди, – сердито мовив містер Пай. – Досить різникові чи пекареві щось почути, як за хвилину весь Лімсток знатиме. У них справжня комора чуток. На жаль, Лімсток перевівся: анонімні листи, вбивства, – які хочеш злочини.
Емілі Бартон раптом нервово заявила:
– Вони навіть не підозрюють, навіть гадки не мають, що… обидва злочини пов'язані один з одним.
Містер Пай одразу ж ухопився за її думку.
– Цікаво, цікаво. Дівчина щось знала, тому її і вбили. Так, так. Цілком вірогідно. Ви просто молодець, міс Бартон.
– Мені більше несила цього терпіти, – уривчасто сказала міс Бартон і, різко обернувшись, пішла геть.
Містер Пай подивився їй услід, і його рожеве лице херувима зморщилося у лукавій посмішці.
– Чуйна душа. Чарівна істота, правда? Просто з минулої епохи. Тепер таких немає. Напевне, мати була з міцним характером. На ній трималася сім'я, здається, з 1870 року. Вони прожили ніби під ковпаком. Люблю стрічатися з такими типами.
Мені не хотілося говорити про людей минулої епохи.
– Що ви думаєте про все це? – спитав я.
– Про що саме?
– Анонімні листи, вбивства…
– Про спалах злочинності у нашому містечку? А ви?
– Я перший вас спитав, – мовив я ґречно.
– Знаєте, я цікавлюся усякою ненормальністю. Це моє хобі. Такі, здавалося б, непідхожі люди, а роблять фантастичні речі. Візьмімо хоча б випадок з Ліззі Борден. Йому немає якогось більш-менш розумного пояснення. І тут моя порада поліції: вивчайте характер. Облиште відбитки пальців, зіставлення почерків, закиньте мікроскопи, а натомість вивчайте, що і як роблять люди, їхню поведінку і навіть те, як вони їдять. Чи сміються без усяких причин.
Я здивовано звів брови.
– Божевілля?
– Саме. Саме божевілля, але вам його не побачити.
– Хто ж це?
Його очі стрілися з моїми, і він усміхнувся.
– Ні, ні, Бертоне, це може бути просто наклеп. Нам тільки цього бракувало.
І він легкою ходою пішов від мене.
6
Проводжаючи поглядом містера Пая, я побачив, як відчинилися церковні двері і вийшов преподобний Калеб Дейн Калтроп. Побачивши мене, він усміхнувся, ніби щось згадав.
– Доброго ранку, містере…
– Бертон, – допоміг я йому.
– О ні, ні, не думайте, що я забув ваше ім'я. Просто не спало одразу на думку. Чудовий день, правда?
– Чудовий, – відповів я коротко.
Він знову подивився на мене задумливо.
– Щось таке я хотів… Ага, це бідолашне дитя – служниця в Сіммінгтонів. Важко повірити, скажу вам, що в нашому Лімстоку могло статися вбивство.
– Справді, це фантастично, – підтвердив я.
– Здається, я іще щось таке чув, – він нахилився до мене: – Я чув, що люди одержують анонімні листи. А ви?
– Чув.
– Брудні, підлі речі кояться. – Він замовк, а потім проказав якусь довжелезну цитату з латини. – Ці слова Горація слушні, як по-вашому?
– Цілком і повністю, – підтвердив я.
Здавалося, більше ні з ким було поговорити по суті, і я попростував додому. Дорогою зайшов до крамниці, купи" тютюну та пляшку хересу, щоб удома спокійно сісти і якось розібратися з почутими думками про злочин.
Я дістався Літтл-Ферзу під самий другий сніданок. Джоанна стояла біля вікна у вітальні і дивилася так, ніи думки її витали десь далеко-далеко.
– Чим ти займалася? – спитав я.
– І сама не знаю. Так, нічим.
Я вийшов на веранду. До залізного столика були приставлені два стільці. На самому ж столику стояли дві склянки для хересу. Те, що я побачив на одному із стільців, спантеличило мене.
– Що це? – спитав я Джоанну.
– О, я гадаю, це знімок хворої селезінки або чогось іншого. Доктор Гріффіт думає, що мене це може зацікавити.
Я зачудовано подивився на фотографію. Кожен залицяється до жінки по-своєму. Але я, по правді, ніколи б не вдавався до того, щоб робити це з допомогою фотографії хворої селезінки, ба навіть здорової. Незаперечним лишалося одне – Джоанна сама попросила його про це!
– У неї зовсім непривабливий вигляд, – зауважив я. Джоанна щось пробурмотіла на знак згоди.
– Як Гріффіт? – спитав я.
– Він дуже стомлений і нещасний. Таке враження, наче його мучить якась підозра.
– Селезінка, що не піддається лікуванню?
– Не мели дурниць, Джеррі. Я кажу про цілком певні речі.
– Схоже, він накинув на тебе оком. Краще б ти його віднадила, Джоанно.
– Ну, знаєш! Я нічого поганого не зробила!
– Жінки завше так кажуть.
Джоанна сердито вибігла з кімнати. Хвора селезінка почала скручуватися на сонці. Я взяв її за ріжок і відніс у вітальню. Сам я не був у захваті від неї, але розумів, що це один із скарбів Гріффіта.
Я нахилився біля книжкової шафи, витяг з нижньої полиці товсту книжку, щоб закласти фотографію між сторінками й вирівняти її. Це був важкий фоліант чиїхось проповідей. Він якось дивно розгорнувся у моїх руках. Наступної миті я збагнув, чому так сталося. З середини було рівненько вирізано кілька сторінок.
Я втупився у книжку. Потім подивився на титульну сторінку. Книжку було видрукувано у 1840 році.
Не лишалося жодного сумніву: я тримав у руках книжку, з якої вирізали сторінки, щоб виклеювати анонімні листи. Хто вирізав їх?
По-перше, сама Емілі Бартон. Вона одразу спадає на думку. Або Партрідж.
Могло бути й інакше. Хтось залишився у вітальні сам, очікуючи, поки прийде міс Емілі, й спокійно вирізав сторінки. Та й, зрештою, будь-хто міг приходити у справах. Але це не підходило. Я бачив, як клерка з банку, що завітав до мене, Партрідж провела до маленького кабінету у задній половині будинку. Так, напевне, заведено у цьому домі.
Тоді хтось із добре знайомих. Містер Пай? Еймі Гріффіт? Місіс Дейн Калтроп? Пролунав гонг, і я пішов до їдальні на другий сніданок. Опісля, у вітальні, я показав Джоанні свою знахідку.