Хатня робітниця Даша не виявила бажання евакуюватися разом з господинею — на неї й залишили собаку та квартиру.
Коли фашисти захопили Київ, того ж дня двоє солдатів з автоматами вдерлися в Романову квартиру, оглянули до смаку обставлені кімнати, навели на Дашу автомати й показали на двері.
Робітниця лупала переляканими очима. Солдати гукнули:
— Век!
— А меблі, а килими? — проказала крізь сльози Даша.— З мене ж спитають, як повернуться. Ще подумають, що Дата... Та я ніколи й крихти чужої...
Солдати не вслухалися в її мимрення, а ще голосніше крикнули:
— Век, век!
— А собака? — показала робітниця на Крапку.— її ж мені припоручила хазяйка: "Ти ж гляди, Дашо..."
Крапка, звикла до ласки гостей, здивовано кліпала очима. Солдат мовчки викинув її ногою за поріг, туди ж випхнув і робітницю.
Даша сіла на сходах і гірко заплакала. З неї ж спитають... На її сльози ніхто не звертав уваги, бо голосили тоді майже в кожній квартирі. Налякана солдатами, вона вже побоялася вернутися в кімнату навіть за своїм шматтям, а в чому була, так і пішла на село до знайомих. Крапка потрюхала слідом.
На вулиці її оглушили скрегіт танків, рев клаксонів, перестук мотоциклів, і вона боязко тулилася до жінки, яка щоденно її годувала, виводила гуляти, а коли залишалися вдвох, то ще й говорила до неї.
Крапка не знала, як надовго пішли з дому Роман і Вікторія, тому, опинившись із Дашею аж за містом, захвилювалася. Вона нікуди не бажала йти з дому, і хазяї вже, може, повернулись. Крапка зупинилась. Але Даша йшла далі. Крапка пробігла ще декілька кроків і знову стала, присіла і почала нервово дрібцювати передніми лапами, навіть тихенько заскімлила, але Даша не зупинилась. Вона все ще продовжувала плакати і проказувала: "Ти ж гляди, Дашо... А вони ружо межи очі..."
Крапка задрібцювала ще нервовіше, а коли на дорозі показалася купка солдатів у рогатих касках, підібгала обрубок хвоста й кособоко потрюхала назад до міста.
Перед дверима квартири зупинилась і почала пильно дивитися в щілину між стулками, сторожко прислухаючись. Від кожного шереху в квартирі Крапка здригалась і ще пильніше дивилася на щілинку. Коли шерех ставав виразніший, вона коротко скімлила, навіть кілька разів дзявкнула, але двері не відчинялись.
Почало сутеніти, електрична лампочка під стелею залишалася сліпою. Собака прилягла під дверима. Час від часу по її гладенькій шерсті, як хвильки, перебігала дрож — певне, їй все ще уявлялися солдати в рогатих касках і з автоматами.
Двері відчинилися тільки вранці. Крапка радісно завертіла обрубком хвоста і хотіла просунути між стулками дверей свою суху мордочку, як наткнулась на той же пропахлий потом чобіт. На цей раз солдат ударив собаку чоботом ще дужче.
Крапка грудкою скотилася вниз, схопилась на ноги й вибігла в двір. Коли солдат пішов із двору, вона знову скралася до дверей. Тепер їй хотілося не тільки побачити своїх хазяїв, а й їсти, проте ніхто до самого вечора не відчинив, а увечері прийшов той самий солдат, і вона тепер уже сама відбігла од дверей. З голоду згадала про кухонні покидьки, але ящик виявився порожнім, і тому, коли в дворі з'явилася жінка з кошиком, Крапка, принюхуючись, побігла слідом.
Жінка проходила повз булочну, з якої завжди пахло печеним хлібом. Собака почула цей запах і тепер зупинилась. Навіть присіла. Може, гадала, що зараз вийде Даша з теплим хлібом? Від нетерпіння Крапка нервово здригалась.
Із дверей булочної вийшла не Даша, а незнайома жінка з булкою в кошику. Однак на Крапку вона не звернула ніякої уваги. За жінкою вийшов із чорною хлібиною в руках дід. Він тут же відломив собі окраєць і почав жувати. Крапка заскімлила, але дід тільки байдуже зиркнув на неї. Собака звелася на задні ноги і навіть витягла вперед свою тонку мордочку. Дід зупинився і вставився на неї, проте не виявив наміру кинути їй хоч шматочок хліба. Тоді вона почала повільно повертатися на задніх лапах, крутячи в такт обрубком хвоста. У діда зволожіли очі, він важко зітхнув і кинув їй недоїдений окраєць.
Крапка тепер стала бігати до булочної щодня. Тут все більше й більше ставало жебраків. Вони вже звикли до рябої собаки й не проганяли її, і Крапка присідала осторонь. Коли з булочної виходив покупець із хлібом, вона зводилася на задні ноги й починала танцювати, в такт крутячи обрубком хвоста. Люди зітхали й кидали їй шматочки хліба.
Так тривало, аж доки одного дня біля булочної не з'явився німецький солдат з автоматом. Крапка впізнала його по пропахлих потом чоботях і враз вишкірилась. Солдат не захотів обходити собаки, а скористався уже з автомата.
Роман прибув до звільненого Києва разом із військовою частиною. Місто нагадувало на смерть поранену людину: в центрі не було жодної вулиці, яка б не скидалася скорше на стежку в захаращеному яру. Навіть мряка й туман не могли приховати ран, заподіяних столиці України фашистськими окупантами. Між такими ж руїнами він ішов, цікавий знати, що сталося з його домівкою, і несподівано біля булочної побачив собаку.
— Вижила, Крапко! — радісно вигукнув Роман.
Ряба собака з обрубаним хвостом і з очима, як тернини, байдуже глянула на високого чоловіка й відійшла.
— Не впізнала мене, Крапочко? Правда, за три роки й три місяці можна й забути. Схудла, бідняжка. Ну, тепер поправишся. Всі поправимось...
Він говорив до собаки вголос, бо на довгій вулиці маячили тільки поодинокі постаті, які ніби розпливалися в тумані.
— Значить, і Даша десь тут. Який я радий, що застав вас живими. Мабуть, прийшла за хлібом? — Роман заглянув через вітрину до крамниці: полиці світили ребрами.— Ще не наладили пекарні, Крапко.— Серединою вулиці по вибоях пхав поперед себе візок з хатнім начинням забрьоханий чоловік. І хоч був незнайомий, радо привітався.
— Нема нічого кращого, як повертатися до хати. Кляті німці усіх вигнали за місто!
— Може, й вас вигнали за місто, Крапко? — стривожено запитав Роман.— Ну, тепер усі повернемося додому. І Вікторія незабаром прибуде. Чуєш, Крапко? І не сама, а привезе ще й двох сиріток — Петрика й Гапочку. Нащо привезе? А де ж їм діватись? Батька їхнього забито на війні, а матір повісили кляті фашисти. А вони маленькі, як жовтороті пташенята, і такі гарненькі. Ти б послухала, як братик розмовляє з сестричкою. От, каже, дурна дівка, ніяк тебе не навчиш! Тепер у нас весело буде в домі. Ти їх полюбиш і будеш їм танцювати. Не забула ще?