Одного разу батько напоїв дідуся чаєм. Він пив його, мабуть, уперше, бо надто смакував, причмокував губами і хвалив. Ми, малюки, дивилися дідусеві в рот і одверто раділи: тепер дідусь замість горілки буде пити чай!
Але він знову йшов по завулку, зігнутий в дугу, і хлипав зовсім не від чаю:
— Та й горе тій чайці... Петро, коли буде тепло?..
— Ідіть уже! — насуплено відповів я і ще дужче побіг до крамниці.
Крамниця була зачинена. У вікна з хати виривалися п'яні голоси, але я все-таки постукав. Ніхто не відповів. Повертався я додому засмучений. На розі нашого завулка стояла купка хлоп'яків, головами всередину. Я б обминув їх, коли б вони не вигукували щось так завзято, і це мене спокусило. Крамарів Прокіп кричав:
— Ну, вгадуйте, орел чи решка?
Одні кричали орел, інші—решка. Прокіп пустив якось турманом угору п'ятака, всі трохи розступилися, і мідяк упав на голу землю. Голови, як по команді, нахилилися вниз і закричали:
— Орел, орел... Я вгадав, я вгадав!.. Ще кидай!
— Нема рощоту,— відказує Прокіп,— давайте на гроші грати. Угадав — виграв, не вгадав — програв. По п'ятаку, га?
Хлоп'ята винувато скривились.
— Якби на ґудзики.
— Ну, по три копійки, ну, по копійці, га? Хлоп'ята переступали з ноги на ногу, але мовчали.
А що, як мені пощастить і я виграю ще три копійки! На більше я не зазіхав. Це ж скільки буде грошей! Холодний піт виступив на лобі. Про те, що я так само можу програти усі свої три копійки, мені і в голову не приходило.
— Давай! — сказав я, захопившись.
— А чим ти будеш платити?
Я розкрив кулак, у Прокопа заіскрились очі:
— Давай! По три чи по копійці?
Я завагався, і саме в цей час із сусідньої хати вибігла розпатлана жінка і закричала:
— Рятуйте, людоньки, вбивають!
Слідом з дверей вивалився з перекривленим обличчям, розхристаний, патлатий, з сокирою в руках Степан Калитка. Ми знали, що він здирає шкуру з падла, і це робило його в наших очах ще страшнішим. Побігли до тину й припали до щілин. Жінка вже бігла на вулицю, а Калитка, заточуючись, вийшов на середину двору, гикнув і почав чухмарити волосаті груди, як ведмідь лапою.
— Уб'ю! — знову гикнув, ще дужче скривився, ударив ногою цуценя, яке надумало лащитись до нього, і повернув до хати.
Сонце яскраво-червоне сідало вже за Кирикову Січку. Надходив задушливий вечір, і я відчув ту нудьгу, яка давила мене в свята. Не хотілося вже ні вигравати, ні програвати. Я поплентався додому, навмисне збиваючи босими ногами куряву.
Немає нічого гіршого, коли сниться щось веселе. Вночі-то добре, а встанеш — і чекай на якусь неприємність. Снилося мені, що старша моя сестра Уля видавалася заміж. Справляли весілля, і стіл був рясно заставлений пирогами з печінкою, холодцями, ніби аж засніженими, оселедцями в олії, а над тарілками стояли пляшки, тільки не прозорі, в яких продавали горілку, а темні, ніби з квасом. Якось не згадаю, чи мене хто почастував горілкою, хоч людей чомусь не видно було, чи я сп'янів од нових чобітків, од нової сорочки, од музики. Знаю тільки, що вибіг у двір у самій сорочці, хоч було вже холодно, і почав танцювати. Точнісінько, як стрибає горобець по землі. Як же не танцювати, коли з усіх вікон світло падало аж на середину двору, а двір повен возів, коней...
Прокинувся я від пронизливого вищання, але то вже вищала не скрипка, а пилка, яку гострив батько. Потім пилку й сокиру він поніс на воза і засунув під сіно.
— Куди ви, тату? Батько насупився:
— Не кудикай, а то закудикаєш!
— І я з вами.
Яшко ще й не розплющив очей, а теж заверещав:
— І я, і я!..
Батько збирався їхати на хутір до тітки Домахи. Ставна, висока і вродлива тітка Домаха служила там у пана Безобразова робітницею, а потім стала його невінчаною дружиною. Па-н Безобразов мав невеличкий маєток і все господарювання по ньому поклав на тітку Домаху, а сам сидів літо й зиму в місті, де у нього був свій будинок. Ні з ким із рідних тьоті Домахи не родичався, а прийде хто, ховається за троє дверей. Ми бачили, що інші тітки заздрили тьоті Домасі, хоч вона чомусь почувала себе перед ними винуватою.
Батько їхав на хутір дістати берестка на колодки для коліс. Найкраща порода: волокна в бересту так покручені, що колодка ніколи не трісне. Міцне з нього і обіддя, а вже на шпиці треба, щоб волокна в дереві не заважали колоти колодки на рівні бруски. На це найбільш придатний ясен. І стругати легко, і від рашпіля не костричиться.
Коли ми виїхали за хутір Водопій, який було видно з вітряка, перед очима почав розгортатися степ. Хіба десь далеко над стернею виткнеться зелена мичка, якийсь хутірець або панський маєток. Я вже знав, що праворуч зеленіє "економія" пана Яхонтова. То був великий пан, головний над панами у нашому місті. Колись я бачив його,— їхав шляхом до міста в блискучому фаетоні і сам аж блищав, особливо біла борода. Далі мала бути економія пані Задонської, але нам треба було звертати із широкого шляху на вузеньку дорогу до хутора. Біля дороги — криниця. Батько став напувати коня.
— І я хочу!
— Вона погана, аж зацвіла.
Але я канючив, аж поки батько не сказав:
— Ну, на, та не пий багато!
Вода була справді погана, але я надудлився її так, що живіт аж сорочку нап'яв.
їдемо далі. Де-не-де орють на зяб, за плугами літає гайвороння і видзьобує черв'ячки із вивернутих вологих скиб. Де-не-де ще бовваніють копи. Тож господар не допроситься в хазяїв коней, щоб звезти лічені снопи, їх уже зверху видзьобали горобці, а знизу поточили миші. У мене бурчить в животі, далі вже починає боліти. Я випростовуюсь на сіні — болить, піджимаю коліна — ще дужче.
Доки доїхали до хутора, я тільки те й робив, що зіскакував з воза і відбігав од дороги, але біль не вгамовувався.
На хуторі батько привітався з сестрою не з радістю, а з тривогою:
— Чи ти не маєш чого від живота малому?
— Це Петько? Мабуть, води напився із степової криниці?
— На біса ви її тримаєте? Тільки людей труїте! — сердився батько.
— А в жиива де коня напоїш? Потрібна. Я зараз... Запарені перетинки від волоських горіхів хоч і гіркі, але
живіт боліти перестав і вже можна було обдивитися, куди ми приїхали. Садиба, здавалося, доживала віку: дахи на будівлях взялися зеленим мохом, тини в кропиві похилились, від воріт залишилися самі стовпи, тільки за будинком буяли високі дерева та під вікнами цвіли собачі рожі, красоля, нагідки.