— А де Олександр Петрович?
Аспазія більше не могла витримати. З очима, повними сліз, вибігла з кабінету і впала просто на груди матері, яка вже стовбичила під дверима.
— Хіба такі кузини бувають, мамо? Він дурить мене!..— Сльози на її щоках залишали темні смужки.
— А ось ми узнаємо,— загрозливо сказала Тамара Микитівна.
Місце своєї матері під дверима зайняла Аспазія.
З кожним словом голоси підвищувались. Нарешті Тамара Микитівна, погрозливо озираючись, викотилась з кабінету.
— А до нього вам зась! — і ще додала на порозі: — Ми його не даром годували й напували!
Аспазія обхопила руками голову й кинулася на канапу.
Гайсин повертався додому вже десь перед обідом. Попереду нього пробігли сани з двома міліціонерами, між якими на соломі лежало щось загорнуте в рядно. Це б не привернуло його уваги, коли б він не помітив, що з-під рядна визирають величезні босі ноги. Гайсин навіть зупинився. Слідом за першими їхали ще одні сани, на них вже було кілька міліціонерів і чекістів. Один з них гукнув до когось на тротуарі:
— Поминайте, як звали Гаркушу!
Позаду хтось полегшено зітхнув. Зітхнув і Гайсин, але важко: страх все більше опановував його. Йому вже й парубійко, який глянув на нього, видався підозрілим. Було підозрілим і те, що Тхір не озивається.
Ще на порозі Гайсин довідався, що Забойська вже приїхала. Це перше, що викликало його здивування. Не менше здивувала і та стриманість, з якою зустріла його Забойська. Він було потягся до неї, але гостя тільки дужче стиснула йому руку і утримала на потрібній відстані.
— Людмило! —здивовано вигукнув Гайсин.— Це ж твій був лист?
— Так треба було, Олександре Петровичу! — І пильно подивилася йому у вічі. Щоки спалахнули, але вона не міняла пози.
— Так треба було? — здивовано протяг Гайсин.— Ні, я нічого не знаю і не хочу знати.-
— А треба!
— Я чекав на цю хвилину кожен день, Людмило! Ось тобі доказ.— Він потягся до медальйона, що лежав на столі. Він був уже розкритий, і Гайсин занімів, але тільки на якусь хвилинку.
— Це все дурниці! — Притяг до себе Людмилу й припав губами до її соковитих губ. Вони були гарячі, і Гайсин почав п'яніти. Але Людмила, переборюючи й своє оп'яніння, відсторонила його.
— Час не жде. Сядьмо!
— Ні, ні, дайте спершу надивитися на вас! Людмила Забойська допитливо глянула на двері, за якими чулися скрадливі кроки, і стишила голос:
— Ви, мабуть, не зрозуміли мене: час не жде. Гайсин важко опустився в крісло:
— Ви чомусь стривожені, Людмило?
— Так. Своїм шифром більше не користайтесь. По умовленому каналу ніяких відомостей. Надіюсь, все зрозуміло?
— Коли? — злякано запитав Гайсин.
— Може, й давно.
— Давно? Я тільки два дні тому послав останні відомості...— Нарешті спохватився: — А яким чином ви?..
Людмила Забойська похитала головою: .
— Ну, знаєте, з такою конспірацією...— І проказала йому пароль.
Він почервонів, але проказав і свій. І забігав по кімнаті.
— Людмило!.. І ви?
— А що мені залишалось? Робити абажури? Ніби якась...
— Так, це їхній девіз: "Хто не працює..." Але мої відомості? Ні, не може цього бути. Все точно, як було умовлено — восьмий вагон, пасажир, газета... Може, й лист не ваш?
— Підпис мій. І почерк мій! Інша причина моєї поїздки притягла б увагу... Але тепер це вже не має значення. Вам треба негайно зникнути! Зрозуміли?
За ніч атмосфера в домі Пугала Ще більше розжарилась. Коли вранці Гайсин вийшов на кухню умитися, Тамара Микитівна з качалкою в руках безцеремонно смикнула його за рукав і погрозливо сказала:
— Якщо ця дамочка сьогодні ж не забереться тудою, звідки приїхала, то завтра вам буде не солодко.
— Яке ваше діло, Тамаро Микитівно? — роздратовано огризнувся Гайсин.— Дайте спокій!
— Вам спокій. А нам тепер сиди та й думай. Так ні! Мій Оксентій Гаврилович ні з чим не криється від мене.
— Не суйте свого носа...
— А чому б і ні? Нам тоді все 'дно з вас ніякої користі. Гляньте, який знайшовся. Напустив дурману, та й уже. Ні, голубе, любив кататися, люби і саночки возити!
Коли Гайсин розповів Людмилі Забойській про свою сутичку з господинею і закінчив погрозливо: "Я їм дім перекину!" — вона криво посміхнулась.
— Не знаєте ви жіночої вдачі: це справді небезпечно. А якщо ваші взаємини з цією гімназисточкою,— і кивнула на золотий медальйон,— зайшли далеко, тоді ще більше небезпечно. Я зараз поїду. І вам слід сьогодні ж...
— Нікуди я вас не відпущу... Виходить, що ми злякалися цієї фурії?
Справу вирішила телеграма па ім'я Яхонтова, в якій від нього знову вимагали відомостей. Все це мало бути зроблене завтра, коли проходитиме поїзд, себто під вечір. Коли він не подасть відомостей, стягне підозру, і висновки можуть бути зроблені вже вночі. Значить, зникнути треба обов'язково до завтрього. На прощання Людмила Забойська ще раз сказала:
— їдьте слідом!
— Я ще мушу декого попередити.
— Вам про себе треба дбати.
В потиску руки Гайсин відчув не сказане словами і, як колись, з жаром припав гарячими губами до її теплої руки.
Коли він повернувся з вулиці в кімнату, на шию йому кинулася Аспазія і безладно залепетала:
— Поїхала?.. Хіба я гірша... Тепер ти тільки мій, тільки мій!
Він недбало відсторонив її і зачинився в кабінеті. Треба було передивитися папери, спалити все, що б могло його скомпрометувати. За цією роботою його й застала Тамара Микитівна, яка зайшла до кімнати, не питаючись.
— Ну, так що ж ви гадаєте, Олександре Петровичу? — спитала вона голосом, який був на грані вибуху і порозуміння.
Думки Гайсина крутилися над фатальною газетою, яку треба було якнайскоріше спалити. Він навіть не вслухався в запитання господині. Що в цій газеті вимагав від нього Джойс?..
— Чуєте, товаришу Яхонтів? —уже погрозливо вигукнула господиня.
— Що, що? Зараз, зараз...
— Зараз не зараз, а скінчимо цю справу в неділю.
— Гаразд, гаразд, Тамаро Микитівно!
— Отак краще буде, Олександре Петровичу. А я вже и з попом домовилась. І щоб ніякі більше кузини ваші сюди дороги не знали. Ми теж не гірші за них! — І вона повела перед ним круглим плечем.
Гайсину тільки зараз спало па думку його критичне становище. Для балачки про це з Тамарою Микитівною саме тепер був найкращий момент. Він бачив по її масних очах.