Хоч була ще зима, але в газетах усе частіше писали про підготовку до посівної. В статтях уперто говорили про необхідність і можливість поліпшення сільського господарства, яке за війну з німцями впало до двадцяти п'яти відсотків.
Це напруження відчувалося і в Сонгороді. Все більше саней, запряжених волохатими конячками, зупинялося на головній вулиці, де в будинку колишнього земства містився виконком. Дедалі гомінкішими ставали базари, все завізні: ше було на парових млинах. Учні ремісничого училища, які досі бродили по місту більше в пошуках роботи, ніж науки, тепер ходили серединою вулиці строєм і голосно виспівували:
— Ми ковалі, червона молодь, Ключі ми долі куємо...128
Непрошені гості, яких пригнали додому голод і розруха, підхарчувавшись на батьківських хлібах, поступово роз'-їжджались. А в Народному домі вистави показував уже драмгурток, організований Політосвітою. Але по селах та в Сонгороді все ще гніздилися "Просвіти". Вони хоч і називалися червоними, проте верховодили в них здебільшого синки заможних верств, що мали змогу в свій час одержати освіту. Щоб уберегти від їхнього впливу молодь, наросвіта почала влаштовувати по школах та клубах літературні читання, а то й диспути між церковниками та безбожниками. На такі диспути охочих послухати приходило багато.
Завідував наросвітою прибулий десь із інших місць молодий ще вчитель Лаптєв. Він хоч і не користався українською мовою, бо був росіянин, проте хутко завоював авторитет і серед учителів, і серед культпрацівників. Це була людина культурна й освічена. В драмгуртку його теж зустрічали як бажаного гостя, бо його поради часто ставали у великій пригоді. Навіть вимогливий Горобець ставив Лаптева іншим за приклад: "От як треба додержуватись принципів національної політики. От як потрібно ставитись до народних звичаїв, до місцевих традицій. Це найкраща вам пропаганда!"
Лаптев часто виступав на мітингах, і його охоче слухали, бо він умів заставити кого слід і раків пекти, і посміятись. І то так, що люди потім довго про це згадували.
Така була у Лаптева й дружина. Вона працювала вчителькою в школі, але допомагала і в дитячих яслах, і влаштовувала безпритульних дітей, навідувала дома хворих школярів і часто приносила їм свої пайки,
Лаптєвих любили в місті. При зустрічах знайомі й незнайомі привітно віталися. От чому звістка, що Лаптєвих забили бандити по дорозі до сусіднього села, так боляче вразила всіх. Навіть Тамара Микитівна, почувши про це, схлипнула й сказала:
— Нехай би там якогось комісара, а то Лаптєвих. Що тільки були комуністами! А що толку з мого, що безпартійний. Скоро мохом обросте!
Гайсин спитав Пугала:
— Не чули, Тхір повернувся?
— Повернувся. Каже, теж ледь врятувався. Десь і портфеля з паперами відбіг. Тепер, мабуть, візьмуться за Гаркушу не так.
— Що, збираються?
— Бачив, біля міліції вже готуються.
Тамара Микитівна все ще поралася з ганчіркою біля столу. Гайсин роздратовано махнув рукою. Господиня оторопіло позадкувала до дверей.
— Мені треба побачитися з Рогачем,— сказав Гайсин.— Збігайте!
Покірливий досі Пугало враз наїжачився:
— Ваш Рогач з хором десь поїхав по селах. Це раз.— Обличчя його все більше червоніло.— А по-друге...
— А по-друге,— грубо перебив його Гайсин,— те, що ви називаєте себе співчуваючим, залишіть при собі. Доеить нам грати в кота і мишки. Це ж вашою рукою написано: "Соціалізм — то нечисть, котра тягнеть свої лапи проти височайшого імені..." Такі речі, судар, треба тримати під спрятом!
Пугало стояв блідий і на смерть переляканий.
— Чи ви хочете чужими руками жар загрібати?
— Голубчику, Олександре Петровичу...— Він упав на коліна. Губи його тіпались.— Не треба, спаліть... у мене дружина, діти...
— Навіщо палити таку гарну вуздечку,— зловтішно сказав Гайсин, ховаючи папірець у кишеню. .
За вікнами по вулиці пробігли, гойдаючи дугами, сани— одні, другі, треті. Аж шестеро саней, на яких насипом сиділи міліціонери й цивільні з гвинтівками за плечима. Між ними був і Горобець.
Гайсин провів їх очима. Потім перевів погляд на Пугала, який машинально струшував порох із колін.
— Бачили? Ідіть! І щоб на людях не зустрічалися з Тхором.
На цей раз Гайсин прокинувся від скрипучого голосу господині, яка вичитувала комусь за дверима правила житейської мудрості. Взяла досада. Сьогодні йому приснився чудовий соп, паче з медальйона вийшла жива Людмила За-бойська і почала рости, аж доки не стала такою, як він бачив її в театральному фойє. Людмила простягала до нього білі, як лотос, руки. Коли він уже ступив до неї, зачіска її враз розсипалась, овал лиця округлився і ніби вкрився пушком. АспазіяГ Ні! йому хотілося продовжити сон наяву, і він простяг руку за медальйоном. На столі не було, пошарив по кишенях — і теж не знайшов. Перевернув усе догори дном, але медальйона ніде не побачив.
Безцеремонно відчинив двері до другої кімнати. Тамара Микитівна хутко перевела очі з Аспазії на стелю.
— Скільки разів, дочко, я тобі казала за це павутиння.—■ І вже до Гайсина: — От баловииця!
Гайсин не підтримав її гри, а досить холодно сказав:
— Аспазіє, зайдіть до мене... Причиніть двері. Ви взяли медальйон?
Аспазія заблимала почервонілими очима, засмикала губами. А далі вже зайшлася сльозами:
— Я повірила вам... А ви дурили... Тільки для забави...
— Хто? Що?..— Гайсин поморщився.— Та перестаньте хникати!
Дівчина боялася його дратувати, але й не могла втримати сліз:
— Може, це дружина або коханка. А я...
— Дружина, коханка,— перекривив Гайсин.— Це моя...— І затнувся. Справді, хто для нього вона, Людмила Забойська? Він бачився з нею якусь годину, не більше. Значить, тільки знайома? О ні, він її кохає. А вона його? Проте цій сцені треба було покласти край, доки не втратилася ще й Аспазіїна мамочка. І він твердо сказав: — Це дочка полковника, моя кузина. Невже ти могла подумати, що я тебе дурю? Я ж тебе кохаю!
— З чого це видно? Я, дурна, повірила,.. Кинулася вам на шию... Що тепер буде?
— Що ти не будеш вдруге дівкою,— цинічно сказав Гайсин.
— Тепер ви можете глузувати з мене. З мене вже й подруги, глузують, і мама...
— Ой як багато набалакала — і подруги, і мама. Усім рота не затулиш.