— Не Воробец, а Горобець. Так і діди мої прозивались. Чому ви гадаєте, що задаремно?
— Та щось схоже на те, що було...
Горобець хмурив брови все більше. Гайсин затнувся.
— Далі, далі,— підганяв його Горобець.
— Була й буде...
— Единая неделимая?
Але Гайсин уже побачив, що поспішив, і закінчив:
— Я кажу, була й буде правда на землі!
— Дивлячись чия!
— Богом усталена, товаришу Горобець.
— Бог теж у кожного свій.
— А вам який більше до вподоби — автокефальний?
— Один розумний чоловік сказав: "Хто вірить у бога, в того не вистачає якогось гвинтика в голові". Ну, я теж замерз!
Повернувся й пішов.
Байдуже! Гайсина Горобець уже більше не цікавив. Залишилися регент і Рогач. Перший на вигляд був тихенький, боязливий. Але саме в тихому болоті чорти водяться. Ще більше цікавив Гайсина другий, Рогач. Спалахує, як сухі дрова. Впало Гайсину в очі й те, що Рогач так стрепенувся, почувши про експедицію ЧОПа на банду Гаркуші.
Родина Пугала стала Гайсину у великій пригоді. З одного боку, Тамара Микитівна, мабуть, будуючи вже плани на нього, плескала де тільки могла, що в них зупинився не просто інструктор "Сільського господаря", а такий, що й з наркомами знається. А ще за кілька днів вона вже казала своїм знайомим, що Яхонтів — наркомів родич, тільки про це не любить говорити. Гайсин з цього був навіть задоволений — менше будуть принюхуватись. З другого боку, учитель Пугало знав про всіх і все.
Гайсин вирішив детальніше ознайомитися з біографією Рогача і знову почав розпитувати в Пугала, що цей Рогач являє собою.
— Простий мужик,— відказав Пугало.— Але дечого нахапався в армії.
— В якій?
— У Петлюри служив. Кажуть, був і серед тих, що минулого літа наступали на місто. Ви ще не чули? Тут як натиснули з продрозверсткою, селяни й збунтувались — за вила, за обрізи й на місто. Бити комуністів.
— Хіба їх тут так багато?
— На пальцях можна полічити: голова виконкому, міськради, наросвіти. Ну, тут головний начальник Чека. Матрос. Завзятий! Зразу всіх під ружжо — і на дядьків. Я не пішов. Бах, бах... Дядьки хто куди!
— Затримали кого-небудь?
— Та кількох посадили. Добрі були хазяї!
— А Рогача й не чіпали?
— Так це ж тільки ми знаємо. Ходять чутки, що він і з Гаркушею зустрічається.
— А що це за один Гаркуша?
— Був тут колись на Слобожанщині ідейний розбійник, Гаркушею прозивався, а це —дезертир. Як утік ще з фронту, так і досі тиняється без діла. І компанію собі таку підібрав. А їсти ж щось треба. Напали на Драбівську сільраду. Гадали, мабуть, що там мільйони, а воно щось тисяч п'ять було.
— На дві коробки сірників?
— А через день-два й на дві не вистачить. Голову сільради ще поранили. Ідейний! В сільраді й спить. На столах.
Щиглик пурхнув над головами й залишив на столі білу цятку. Пугало вставився на неї, як теля на жабу, й замовк.
— А які наслідки вчорашнього походу чопівців?
— На банду Гаркуші? Не впіймали. Мабуть, хтось попередив. А на хуторах хазяї заховають. Він у них служить за пугало, щоб менше незами * вчащали.
В двері вкотилася, мов кольоровий м'яч, Тамара Микитівна:
— І вам не набридло його слухати? Прошу до столу!
— Ваш чоловік міг би бути письменником,— сказав Гайсин.
Улещений господар поліз до шухляди:
— А хочете послухати?
Гайсин зробив вигляд, що не почув, і переступив поріг до їдальні. Тамара Микитівна витріщилася на чоловіка:
* Комітет незаможних селян.
— Що ти морочиш йому голову своєю політикою? Ти думаєш про те, що в нас дочка на відданні?
— А він тут при чім?
— Як — при чім? Та це бог нам зятя посилає! — Вона аж заплющила очі.— Який же милий, який культурний!
— А Халявка? Ти ж його вже зятем називала?
— Твій Халявка не до любові мені!
— Чекай, чекай. Хто збирається виходити за нього заміж, ти чи Аспазія?
— Гляньте на нього. Я очей не стикаю, а він ще й іронізує.* Манія, а не чоловік! Ти придивися до Аспазії — дівчина ніби переродилась...— Тамара Микитівна глибоко зітхнула.— Мабуть, оце таки її пара.
Про Аспазію її мати говорила правду. Молода ще дівчина з русою косою, з затуманеним поглядом великих сірих очей уподобала Гайсина з першого погляду. Перед нею з'явився омріяний принц — ошатний, культурний і з лиця набагато кращий за Халявку. А головне — столичний!
Гайсину не вперше доводилося мати справу з дівчатами, і він уже знав, як треба з ними поводитися, щоб якнайскоріше приручити. Так тримався і з Аспазіею. Розпещена упаданням за нею місцевих кавалерів, дівчина немало була здивована, що столичний гість не звертає на неї уваги. Аспазію взяв азарт,, а тим часом прийшло і справжнє кохання. Незабаром вона вже ходила мов у якомусь чаду і повторювала тільки одне слово: "Мій, мій, мій!" Тепер вона за всякої нагоди намагалася завітати до нього в кімнату, хоч поведінка Гайсина ставала все більш невитриманою. Так було і в цей вечір, але дівчина і тепер виприс-нул.а з його рук і злякано крикнула з порога:
— І ви такий?
Роздратований Гайсин тільки криво посміхнувся. А залишившись наодинці, дістав медальйон, з якого на нього дивилося вродливе обличчя Людмили Забойської. Перед його затуманеними очима вимальовувалося фойє театру, прибране трикольоровими прапорами, кришталеві вази і між ними — панна. І ще її тепла рука під рукавичкою.
З кожним днем ця картина набирала все більш феєричного вигляду і приваблювала Гайсина.
Коли він у думці добирав найкращі слова, щоб справити на панну враження, до кімнати зайшла Тамара Микитівна з свічкою в руках, яка освітлювала в прорізах халата розпарене рожеве тіло. Масні очі дивилися блудливо.
— Вибачте, Олександре Петровичу,— казала вона манірно.— Я хочу залишити вам свічку, а каганець забрати. Всі порозходилися. Так страшно самій.
Гайсин відклав медальйон, ступив до неї і дунув на свічку. В темноті м'яка рука охопила його шию.
БОСІ НОГИ
Прокинувся Гайсин од пострілів за вікном. Довго не міг второпати, чи справді стріляють, чи йому все ще сниться. Він щосили жене коня, щоб вирватись за місто, а його все більше оточують чорні фігури, перехрещені кулеметними стрічками. Довкола свистять кулі, як бджоли. Нарешті кінь під ним спотикається, і він летить через голову на землю... Закліпав очима: стріляють!