— Ну купила. На базарі!
— За скільки?
— А тобі яке діло? За три тисячі.
— Ну й брешеш.
Нарешті половинки медальйона розкрилися, і Гайсин аж занімів. Лоб його наморщився. Зося, не звертаючи на нього уваги, вже рішуче простягла руку,
— Віддай!
— Де ти його взяла, кажи! — враз заревів він несподівано.
Від його очманілого вигляду дівчина позадкувала..
— А може, мені кавалер подарував,— уже розгублено сказала вона.
— Уб'ю. Кажи, де взяла?
Перелякана Зося кинулася з усіх ніг тікати на набережну, але Гайсин і не думав гнатись. Думки його вже витали далеко звідси.
Частини кавалерійського корпусу саме були під Воронежем, як несподівано, мов грім серед ясного неба, ударила кіннота червоних, і кавалерія білих вперше за весь час наступу денікінської армії на Москву покотилася назад,
Для Гайсина саме з цього дня і почалася, як він сказав, сторінка з чорними очима.
Частини денікінської армії відступили вже до Харкова. Офіцери, зголоднілі на видовища й розваги за час походів, заповнювали театри й ресторани. Але паніка, яка супроводила армію, перекинулася вже й на місто, і гулі оберталися на пир під час чуми.
Один із загонів, який за його звірячу поведінку називали "Вовчим загоном", на другий день мав іти "показувати зуби" червоним, тому офіцери цього загону напередодні використовували будь-яку нагоду, щоб побувати в жіночому товаристві, і тому майже всі опинилися в міському театрі, щедро ілюмінованому з нагоди вишуканих гостей. В декорованому царськими прапорами фойє була влаштована лотерея на користь якогось благодійного товариства. Гайсин з гомінкою групою офіцерів підійшов до столу, заставленого сувенірами.
Назустріч із крісла підвелася і стала серед кришталевих ваз молода панна.
В її великих очах ніби цвіли волошки. Каштанове волосся, зібране позаду в грецький вузол, тонкий і рівний ніс і біла сукня робили її подібною до мармурової статуї, висіченої рукою талановитого скульптора. Так принаймні здавалося Гайсину, що місяцями бачив тільки сільських бабів та своїх озвірілих солдатів.
У вічі кинувся медальйон на золотому ланцюжку, який, мов сонячний зайчик, миготів на ніжній шкірі.
Гайсин, звиклий правити дамам компліменти, на цей раз розгубився і ніби втратив мову. Панна посміхнулася й проговорила:
— Прошу, панове, на користь інвалідів Добрармії!
— О чарівна Людмило Іванівно,— сказав один офіцер.— Познайомтеся з найлютішим вовком нашого загону Олександром Петровичем Гайсиним.
Панна граційно простягла руку:
— Забойська!
Коли в театрі почали гаснути вогні, Гайсин допоміг панні Забойській одягтися і вийшов з нею на вулицю. Зруйноване й темне місто дубіло на вітрі. Спаніковані обивателі причаїлися за глухими віконницями, а по бруку клацали підкови й деренчали вози.
Панна Забойська розгублено слухала свого кавалера, а серце все більше сповнювалося тривогою. Гайсин побачив її настрій і вдавано весело сказав:
— Гарний ми дивилися сьогодні спектакль, але завтра під Харковом покажемо ще кращий. А вже коли в бою беруть участь "Вовчі загони", то в тилу можна почувати себе спокійно.— І він інтимно стиснув її лікоть.
Панна Забойська звільнила свою руку:
— Ви б сказали це моїй мамі. Вона вже не вірить ні Денікіну, ні Шкуро111. Каже, що червоні нікого не щадять. Тюрми забиті...
— З вашого дозволу я охоче познайомлюсь із мадам Забойською. Не такий страшний чорт, як його малюють. А про моїх хлопців ще довго будуть згадувати: у них один закон, чи правий, чи винуватий. Не хотів царя — сикір башка, як каже мій джура.
Прощаючись, Гайсин притримав її руку, затягнуту в ланку. Потім розстебнув на її рукавичці кнопки і почав цілувати гарячими губами.
— До побачення, до побачення! — проказував захриплим голосом.
З першого привалу капітан Гайсин поскакав назад до міста. На друге побачення з Забойською він чекав більше, ніж на перемогу над ворогом. Довгі валки військових обозів і цивільних підвід, які безперервною вервечкою тяглися назустріч, не охолодили його піднесеного настрою. В місті обози мчали вже щодуху. Ось і омріяний будинок. Гайсин збіг на другий поверх і подзвонив. Уява вже малювала ба-гатообіцяючу посмішку панни, потиски рук, вечерю. Але двері відчинила перелякана баба, яка зразу ж заголосила:
— Покинули, покинули стару няню... Уже їм не потрібна... Побігли, як очманілі, а няню хай більшовики розривають на шматки... На руках виняньчила, а Людка, як гадюка! "Не чіпляйся, стара відьмо!" О боже, я ж ночей недосипала, доглядала...
Гайсин відіпхнув стару няню й зайшов до кімнати. Всюди були сліди поспішної втечі. Куди? З ким? Не повірила його словам! Ображене самолюбство,, зраджене сподівання вмусили думати вже тільки про становище. В місті стало підозріло тихо. Він побіг назад, але няня тепер вхопила його за полу.
— Візьміть мене, паничику. Я ж правдою... П'ятдесят років... А та гадюка Людка... "Не чіпляйся,— кричить.— Тобі однаково, де здихати!.." Ой боже, візьміть...
Гайсин мовчки відкинув її ногою з дороги й прожогом вибіг. На темних вулицях не було вже ні обозів, ні піхоти. Тільки аж на околиці чулися поодинокі постріли. Він стрибнув у сідло і з місця погнав коня чвалом. Ледь встигав за ним джура.
Наприкінці вулиці їм назустріч полетіли кулі. Гайсин, певний, що стріляє їхній ар'єргард, замахав шапкою. Але кулі засвистіли ще дужче. Тепер він побачив і людей у цивільній одежі, але перехрещених кулеметними стрічками. Робітники!
Гайсин стрибнув з коня і вскочив у якесь подвір'я. В кутку гавкав пес, а на ґанку стояв здоровенний парубійко. Побачивши офіцера з погонами, він стрибнув йому назустріч і закричав:
— Ловіть його!
Капітан кинувся до тину. Розлючений пес зубами вчепився йому в шинелю, але Гайсин встиг перестрибнути. Краєм ока ще побачив, як його джура підняв руки і з двома кіньми поїхав далі. Назустріч йому бігли робітники.
При згадці про те, що його полк панічно втік перед червоними і так поспішно, що він уже не міг наздогнати (правда, і не пробував, бо було страшно партизанських загонів), Гайсин посилав йому навздогін прокляття. А підсвідомо просто шукав причин, щоб виправдати своє дезертирство з полка, бо інакше цього не можна було назвати.