— Ой як сумно, сумно мені: Згасне остання ватра,
І я не згорів на вогні!
Ці рядки склалися йому самі в голові, хоч він ніколи не був поетом,
— Сьогодні І завтра... Завтра?
Про завтрашній день Тиша боявся думати. Він знав настрій отамана Тура і багатьох козаків, не знав тільки змісту записки, яку отаман Лизогуб видобув із бокової кишеньки френча і почав знову перечитувати:
"Отаман Тур підбурює голоту. Всякі репресії можуть викликати небажані наслідки. Краще дати їм можливість скорше зникнути з нашого обрію. Головний отаман С. Петлюра похваляє вашу дивізію і покладає надію, що ви збережете її від червоної зарази... Любар, ЗО серпня 1919 року".
Не треба було довго думати, щоб побачити, що Директорія вже перебазувалась до злиденного містечка на Житомирщині! Це б іншим разом занепокоїло Лизогуба, але те, що сам головний отаман покладає на його дивізію надії, на якийсь час заступило все інше.
— Архипенко, де ти там у біса? Поклич мені комартди-ва. Хутко!
Отаман не встиг ще раз пробігти очима записку з штабу головнокомандуючого, як командир легарт-дивізіону уже був у кімнаті. За обвислі щоки, короткий ніс і булькаті очі його прозвали бульдогом.
— Ну, пане Бурчак?
— Бурчак мовчки кліпав очима.
— Наслідки, наслідки? — дратуючись, допитувався отаман Лизогуб.— Ви були на станції, коли стріляли по делегації?
— Був, пане отаман. І сам стріляв.
— Не було козаків, чи що?
— Не хотіли!
— ??
— Позадкував до своїх більшовиків.
— Хто?
— Поїзд із делегацією.
— Що на майдані робиться?
— Мітингують, пане отаман. Тур заявив, що годі. Каже: "Іду до червоних. Я,— каже,— питав скрізь від Києва до Могилева і тепер знаю, що тільки з червоним прапором нас прийме народ". А гайдамакам як салом по губах. Мало не побили командарма. Кажуть, має бути й головний отаман Петлюра, може, тільки краще йому не показуватись. Проти правди не попреш.
— А ваш дивізіон?
Бурчак закліпав очима й поліз до кишені за хусткою.
— —Як ваші козаки? — повторив запитання отаман.
— Щоб сказати занадто, так ні. А загалом, не так, щоб і ні. Хоч з другого боку, то ще й слава богу.
— Ви знаєте, що ваш начальник артилерії зник? Бурчак заворушив бровами, ще не знаючи, як реагувати
на сказане. Нарешті розтяг губи в посмішку.
— Точно так, пане отаман. Дав тягу, значить! А куди, не знаєте?
— Мені це не цікаво.
— Правильно, пане отаман. Хто захоче, той знайде.
— Ви чули, що я сказав? І зрозуміли? Все! Командир артдивізіону пристукнув важкими чобітьми,
дійшов до дверей і вже через плече чомусь пошепки спитав:
— А це скоро буде, цане отаман? Отамана пересмикнуло:
— Від вас залежатиме, Бурчак!
— Розумію, пане отаман.
Вечоріло. Лизогуб уже знав, що головного отамана Петлюри на екстреній нараді старшин не буде, а слухати і не відповісти на істеричні вигуки Тура він не бажав і не міг. Нехай гадають, що Турове зверху.
— Господине! — постукав він у двері.— Може, у вас е що почитати?
— А чого ж, е, є. Ось, нате!
— Дякую. "Как выбирать в Учредительное собрание". Лизогуб кинув брошурку під стіл, дістав з бокової кишеньки люльку і заволікся, димом.
В залі голови міської управи, освітленій підсліпуватою лампою, старшини сиділи на стільцях попід стінами, звісивши патлаті голови. Такі ж тіні вимальовувалися у них за плечима. Важкий дух розпарених кожухів і шинелей, змішаний з махорковим димом, давив на груди і на серце. Здавалось, табун гарячих коней потрапив на трясовину і мовчки чекає на свою загибель. А от один не вірив у це, Розчервоиілий, з карабіном поперек грудей отаман Тур стояв біля столу, за яким сиділи представники командування. Вимахуючи смушевою шапкою, наче не говорив, а бухикав:
— Годі, годі, кажу, морочити людям голову! Через свій великий розум ви й балобачанів наплодили. Через свою дурість на поталу білим І Київ віддали! Чому, я питаю вас, денікінці кращі вам стали за червоних? Гадаєте, ми не бачимо, як отаман Лизогуб ласо поглядає на золоті погони? Чому ви не насмілились вдарити на панів бредових, а відтягали, доки розсипалася наша армія? Чому ви, не питаючи народу, ведете шури-мури з ляхами, з нашими одвічними ворогами, а своїх червоних синів женете з України?
— І тебе проженемо,— буркнув хтось із темного кутка.— Ти таки дочомукаєшся, Туре! ч
— І ще питаю, ч:ому ви стріляєте по своїй делегації, що, може, везла долю цілого народу? Чи його доля вас не цікавить? Вам аби себе дорожче продати. Злодії ви після цього, зрадники!
В кімнаті зчинився гармидер:
— Сам ти злодій! Сам ти зрадник! ^— Заарештувати його!
Спробуйте! — огризнувся Тур.
— Спробуємо. Досить тобі куштувати борщів!'
— Тепер йому заманулося "кислых щей"Г
— А вам фляків по-польськи!
— Не давайте йому говорити. Запроданець!
— Чого ми панькаемось з ним? Беріть його!..
Тур озирнувся, як на собак, що насідали, і поклав руку на карабін. У кімнаті стихло. Він надів на голову волохату шапку й ступив до дверей:
— Іще раз кажу — спробуйте!
В кутку висіла лампадка перед образами. Тур кивнув на образи головою,
— Моліться й далі їм, а з нас досить! Тепер наша віра ось! —Л він ляпнув по червоному поясу.
— На ньому ти і повісишся, Туре!
— Яз народом. А хто з народом, той не пропаде. Я йду до більшовиків!
Ошелешені старшини все ще дивилися на двері, за якими зникла широка Турова спина. Потім виступив представник командування, вусатий полковник:
— Козаків треба буде вивести на Полісся. Це ваш моральний обов'язок. Але зробити це можна буде тільки навесні, доки ж що цю силу ми мусимо утримати хоч би й з чужою допомогою.
— Може, поляків? — вигукнув хтось.
Запитання лишилось без відповіді, бо полковник уже спокійно сів у своє крісло.
Говорив ще командир першого полку із стрілчатими вусами. Вся його промова полягала в тому, щоб спокусити зморених людей довшим перепочинком на Поліссі, де можна буде спати роздягнутими, не гризтись розкутими кіньми, роззутими козаками. А настане весна — з новими силами довершити визволення неньки України.
— Це найкращий вихід: за зиму нас, напевне, вже визнає Антанта. Червоні вже спеклися під промінням нашого сонця. Спечуться й денікінці. А тут і ми, І знову Київ зустріне своїх завзятих козарлюг під передзвін тридцяти церков, а славний Богдан укаже булавою, куди нам наступати далі!