— Ада, це не смачно! — перепинила її господиня.— Бери краще рябчиків.
Ми сиділи одне проти одного.
— Вам покласти рябчиків, спаржі?
— Ласкаво прошу!
— Мій прадід Тадеуш Костюшко73 теж кохався в цих стравах. Давайте вип'ємо за те, щоб його правнучка скорше увінчала свою голову польською короною. Я єдина претендентка!
Коньяк Шустова був досить міцний, і я набрався сміливості:
— Ласкава пані, мабуть, і в думці не припускає, що. її візаві ще більший претендент на польську корону по лінії королів Собеських. А ця галузь, даруйте, більше до вподоби вельможній шляхті, ніж галузь начальника пов-станців Костюшка, який хотів позбавити її привілеїв.
Коли б моя дама не пила коньяку нарівні зі мною, во* на б зрозуміла, що прізвище, співзвучне з Собеським, мала моя дружина, а не я, і зрозуміла б мій жарт. Але зараз вона зрозуміла зовсім інше,— що спадкоємцеві короля Яна Со-беського74 треба вклонитись, як кланялася вона цареві, цариці і царенятам. Так вона і зробила, зовсім розгубившись.
Це було навіть не смішно, а скоріше трагічно.
Але ніч цими дивами не закінчилась, вона готувала мені ще більшу несподіванку.
Десь далеко вже за північ троє нас, поручників, попрощалися з гостинними господарями і перейшли до Суходоло-ва, який винаймав кімнату в цьому ж будинку на другому поверсі.
Високе вікно, завішене глухою шторою з білою бахромою, виходило на Конюшенну вулицю. Царське Село75, засипане снігом, вже давно спало.
Ми пили чорну каву і вели розмову про концерт нашого земляка Івана Алчевського76 в офіцерському клубі. Потім почали обурюватися з інертності вищого світу до життя, яке його оточувало. На німецькому фронті солдати вже зрозуміли злочинність війни і не хотіли воювати. Зброї не вистачало, в окопах ниділи вже тільки ополченці віком до п'ятдесяти років. На міста насувався голод. Тільки два дні, як дружини петроградських робітників розгромили пекарні і крамнички. Листівки Петербурзького комітету РСДРП (б) закликали робітників до загального страйку. В самому лише Петрограді страйкувало вже близько 200 000 робітників. А наша аристократія немов жила десь в іншому царстві і баврілася тільки плітками та пересудами про придворних лакуз та про Григорія Распутіна, вишукуючи все нові й нові анекдоти.
— Ви знаєте, де його поховали? — питає Суходолов.
— Кажуть, десь тут, у Царському Селі.
— Під вікнами цариці. І капличку поставили. Поступово ми зійшли до балачок про Григорія Распутіна. В цей час за вікном щось зашаруділо.
Насторожились. Шурхотить! Три години ночі.
Я скрадаюсь до вікна, трохи відхиляю штору і відскакую. На всю раму розіп'ята людина. На другому поверсі!
До вікна можна дістатися тільки по дашку над ґанком, потім по карнизу в одну цеглину завширшки.
Глянув ще раз — висить!
— Там чоловік! — кажу стиснутим шепотом.— Біжіть двоє вниз, а я тут!
Побігли, вихопивши револьвери. Я теж став до вікна з револьвером.
Прислухаюсь: щось кричать з ганку Суходолов і Раго-зін, щось бубонить людина за вікном. Виглядаю, незнайомець посунув до ґанку. Чути вже голоси на сходах, а я собі гадаю: "Злодій? Агент? Ну, звичайно ж, агент. Що ж він міг почути крізь подвійне вікно? Але напише в рапорті, що говорили про царя, на царя, про існуючий лад. Але ж про це вже кажуть навіть з трибуни Державної думи 77! І заядлий монархіст Шульгін 78 кричить, що коли ми підносимо проти влади знамено боротьби, то це тільки тому, що ми дійшли до межі! Правда, він боїться анархії і безвладдя. Путиловці79 теле вийшли на демонстрацію вже з червоними прапорами: "Геть самодержавство! Геть війну!"
Тупіт ніг і збуджені голоси сходили нагору. Цікаво, як він буде викручуватись! Мабуть, озлиться за свою необережність і напише такого рапорта, що завтра ж завітає жандармерія. За мирного часу висилка або Наримський край 80, а під час війни — фронт! Хай ворог замість них зробить чорну справу. А не поцілить тебе куля — воюй! За віщо? Щоб поміщики й шляхта нас і далі вважали за робочу худобу? Після війни ми, скороспілі офіцери, більше не будемо їм потрібні. Ідіть собі, рийтесь у землі, а вони будуть панувати. Прибулий з фронту офіцер розповідав у офіцерському зібранні: в окопах більшовицькі агітатори кричать, що обернення сучасної імперіалістичної війни в громадянську війну є єдино правильне пролетарське гасло! А я щоб накладав головою за те, аби Україна лишалася і надалі Малоросією, щоб ми у своїй хаті та не мали права користатись рідною мовою? До біса всіх самодержців, царів і імператорів!
До кімнати зайшли Суходолов і Рагозін, а між ними дрібненький солдат. Певно, добре замерз, бо був аж синій. Проте зразу ж виструнчився і завмер.
— Ти хто такий? — питаю.
— Рядовий лейб-гвардії його імператорської величності полка, ваша імператорська величність!
Я мимохіть посміхнувся: заплутався, бідняга, в цих імператорських титулах.
— Прізвище?
— Даниленко, ваша імператорська величність! Я закліпав віями:
— Як, як?
— Даниленко, ваша імператорська величність!
— Кому ти відповідаєш?
— Ви, ваша імператорська величність!
— А хто я?
— Ви, ваша імператорська величність!
— А хто це? — показую на Суходолова.
Солдат увесь час тримає руку біля шапки і витягся уже мало не до стелі.
— Хто це?
— Поручник антилерії, ваша імператорська величність! Я глибоко зітхаю і вказую на Рагозіна:
— А це хто?
— Поручник антилерії, ваша імператорська величність!
— Ну, а я хто? — І тикаю пальцем у свій погон, такий самий, як і в них.
— Ви, ваша імператорська величність!
Може, я подібний до Миколи II? Так ні, бачив його — нижче середнього на зріст, дрібненьке обличчя, русява борідка і блакитні очі. А я гладко поголений і з чорнявим чубом.
— Чого ти тут опинився?
— Проводив иаслідниць вашої імператорської величності!
— Ви що-небудь розумієте? — звернувся я вже до своїх приятелів.
— Стоп! — зареготав Рагозін.— Над нашим вікном ще вище є вікно?
— Мезонін,— сказав Суходолов.— Там кухня.
— От у цьому і розгадка. Де твій джура? Павло, покличте сюди дівчат з кухні!
За хвилину-дві з'явилися заспана покоївка та куховарка.
— Ви цього кавалера знаєте? — питаю. Вони заверещали, як обпечені:
— Якого кавалера? На біса він нам здався, такий шмаркач! Перший раз бачимо!