НА КАЛИНОВІМ МОСТІ
Повість минулих літ
ВІД АВТОРА
Мій "Калиновий міст" бере свій початок ще в глухі дні дев'ятнадцятого століття, а сягає аж до наших днів.
Якщо читач буде шукати в цьому творі традиційного сюжету, він його не знайде. За сюжет тут править життя у всіх своїх проявах, яке пройшло перед моїми очима. Воно було не одноманітне, тому в повісті застосовуються різні жанри й стилі, що руйнує канонічну форму, але наближає до істини. Про одне я дбав,— щоб кожен факт був відбитком днів минулих, а взяті разом факти стали віддзеркаленням нашої епохи — епохи перебудови світу на комуністичний лад.
ОРНАМЕНТ
Коли ми вже сиділи за столом, сьорбаючи чай, я нагадав своємугостеві:
— А пам'ятаєте, Олександре Петровичу, як ви пророчили мені, що я помру під парканом? І досі так думаєте?
Олександр Петрович Гайсин тоді приїздив від штабу дивізії для перевірки знань командного складу. Він подивився на мене важким поглядом, од якого аж холодок пройшов мені поза спиною, і твердо відказав:
— В таких речах я ще ніколи не помилявся.
— Це що, висновок з мого характеру, з моєї вдачі?
— Не цікавився ні тим, ні. іншим.
— Значить, ознайомилися з особистою справою командира 180-го легкого артдивізірну?
— Це теж не вплинуло б на мої висновки. А у вашій біографії є щось цікаве?
— Хоч би вже те, що ось маю можливість сидіти за одним столом із колишнім гвардії капітаном.
— Тепер цим нікого не здивуєш. Це не тільки ваша заслуга. А може, навіть і не ваша.— Він примружив очі, і я відчув, як під його поглядом моє лице стало дерев'яніти, і
— А кажете, що не читали біографії.
— І без цього знаю, що ви змалку пасли гусенят, потім худобу в куркулів, потім наймитували, а в 1905 році палили мої маєтки.
Очі йому стали ще злішими, але він хутко опанував себе і навіть кисло посміхнувся.
Я відчув, що виприснув з-під нього, але ще з нервовим смішком відказав:
— Нічого цього не було, Олександре Петровичу.— І на якусь хвилину заплющив очі. А для спогадів більше .й не треба. І вони освітили мій довгий шлях, як блискавиця.
коли СНИТЬСЯ ВУР 1
У Боровиків була баба Явдоха. Якось вона проковтнула голку, всі страшенно сполошились, а баба тільки сказала: "Чого ви хвилюєтесь? Голка була маленька". І вмерла з такою блаженною посмішкою, ніби голка справді нічого не коштувала.
Василь величався з цього перед нами, так ніби й сам мав такий же характер, хоч насправді, коли одного разу щипавка ущипнула його за язик, то ревів, як бугай. Мені теж хотілось хвалитися своєю бабою, але вона мала тиху вдачу і з вигляду була непомітна, тільки раз якось удавилась глевким хлібом. Дід Прокіп 2, щоб урятувати її, почав щосили гупати в плечі. Баба хліб проковтнула, але від дідових кулаків мало не віддала богу душу.
Трапилось це тому, що бабуся Текля3 вдавилася саме в ту неділю, коли дід був п'яний. Хоч коли подумати, так у баби вибору не було, бо дід бував п'яний щонеділі, і все це через кравця Семена Лакоху. Він жив на Полтавському шляху, саме там, де повертати до нас, у Боровиківський завулок.
За тиждень дід Прокіп встигав змайструвати тільки пару коліс. У неділю він їх насаджував на вісь і котив попереду себе на базар. Побазарувавши, дід заходив до монопольки, а вона стояла саме біля греблі,— хоч би й хотів, не обминеш, до того ж тягло ще й монопольщицю привітати. Така була гарна жінка. Звали її — Пелагея Євгенівна, а тому що дід згадував її тільки тоді, коли язик його мало вже слухався, то й виходила вона в нього "Пелаге-ївна".
Дід купував у Пелагеївни пляшку горілки за сорок копійок, і, коли був з ним Лакоха, сідали тут же в холодку, щоб не далеко ходити за другою, і випивали. Перед ними був широкий ставок, укритий ряскою, біля ставка дрімали чорні кузні в два ряди, а поза ними зелена вулиця бралася вгору, на Посуньки. Тут починався Полтавський шлях.
Коли ж Лакохи чомусь на базарі не було, то він сидів у себе біля вікна, аж доки не побачить на шляху лисину і кучері, такі, як у Миколая-чудотворця, срібну бороду, білу сорочку і широкі штани на очкурі. Тоді Лакоха гукав спочатку на шлях, а потім у хату:
— Ходи сюди, Прокопе, а ти, жінко, внеси з погреба огірків!
Надходив вечір. Над широким шляхом рожевіла курява, збита возами сніжківців, каитакузівців, а то й гряківчан, які повертали з базару. Сонце спускалось па другий кінець шляху, і ліс на Кузьмівні ставав сизим, а на Кириковій Січці вершки дерев ніби тліли на вогні. Дід Прокіп, зігнутий у дугу, так якби чогось пильнуючи під ногами, з'являвся у завулку і розчулено проказував:
— Ну да, боже милостивий... Та й горе тій чайці4, та й горе небозі, що вивела чаєнят при битій дорозі... Петро, коли буде тепло?
Хіба може бути тепліше, коли мені аж очі потом заливає, бо, запряжений у шлейку, басуючи, як кінь Семена Бородатого, церковного старости, я вже пробіг аж до посунь-ківської церкви туди й назад. Майже дві версти без спочину. Яшко5, мій менший брат, усе стьобав мене батогом по голих литках, і ми на ристях, з криком "ну да, боже милостивий" влітали у двір. Цими вигуками подавали сигнал бабусі й нетерпляче чекали, як дід буде сваритися. Але дома був уже батбко, й дід говорив винувато:
— Йосипе6, синку, та й горе тій чайці...
Батько, високий, з сивою борідкою, крізь яку видно було сухі щоки, посміхнеться в ріденькі вуса над губою і дме на блюдечко.
— Сідайте, тату, чаю з нами випийте.
Але мама вже піджимала губи: їй кортить нагадати старому, що він і сьогодні пропив усе, що заробив за тиждень. Дід, головою вперед, посунув через хатину на свою половину, де причаїлася баба Текля. Зараз почнеться... Але в цей час чується крик на Боровиковому подвір'ї. Ми перебігаємо вулицю, прилипаємо до тину, затамувавши дух.
— За Василем погнався! .
Василь тікав під повітку. Трохим — на левадки, а Тихін— за хату. Старий Боровик, схожий на вивернутий із землі пень, важко біг через двір із лопатою в руках і хрипко кричав:
— Душу з тебе виб'ю, бісова худоба!
Василь і справді був худий. Його душі було не більше десяти років, і вона із страху, мабуть, уже давно в п'яти сховалася, бо лопата більша за Василя. З хати вибігла Химка, схожа на тараню з сухими очима. Ми крутимо задками: