Казка кінчиться так.
Коли надокучили нам герці химерних карликів та їх рухлива хата, ми відштовхнули від себе малих перелесників, метнулися бігцем за їх дімком і гримнули в нього затисненими жменями. Грюкіт пробудив нас. Ми стукали в дійсні двері дійсної хати. Перед нею широка галява, побіля справжня дорога, навпроти високий дуб, а над його верховіттям висить золотий жолудь місяця.
Тиша. Пізня, глибока ніч. Сливе й невдовзі зарання.
Стукаємо. Мовчанка. Кличемо. Мовчанка. Копаємо ногами. Мовчанка.
Безгомінно. Німі двері. Німі стіни. Німі вікна.
Ні шиширхне, ні шубовсне.
Темно, хоч очі виколи.
Навкруги немає жадного світла, жадного вогника.
Ні блимне, ні мигне, ні майне.
Чорна, глуха пустеля.
Хоч гризи пальці.
Хоч бий лобом об стіну.
Знов защеміло в серці безпорадне, боязке, дитяче, невтішне. Ми посідали на поріг, притулилися до себе, пригорнулися, мов двоє писклят, обняли один одного й заплакали голосно, дзвінко, з усієї душі, так, як ще досі цього дня не голосили.
Уперше приснула казка дитинства під жорстоким ударом дійсності. А може, навпаки, сповнилася, тільки перестала бути казкою. Ми стрінули справжню казку, але неказкову.
Знічев'я заскреготів над нашими головами ключ. Золотий жолудь місяця впав з дуба на землю.
Відчинилися обережно двері, й станула на порозі молода дівчина… та сама, що ми її недавно знайшли вбиту громом. Мала на собі нову сорочку, а в долоні тримала ліхтарню.
…………………………………………………………………
Ігоре, скажи мені, чи справді бувають чуда. Ти на другому березі знаєш це хіба краще.
А може, вчинити чудо є власне найлегше? Скільки разів дійсні події є більше заплутані й дивні, чим десятки чудес. Де є таємна пружина механізму життя? Чи оці всі примхи, каверзи, химери, вереди, що ми їх називаємо припадками, мають узагалі яку-небудь пружину? І, може, саме тому життя є гарне.
У тій своїй безпанській вередливості, у тій ніким не кермованій, химерній грі, у тій необлічальності пригоди, у тій загадочній змінливості, у тій бунчужній зачіпливості, у тій солодкій розкоші небезпеки. Коли б дійсно кожною найменшою подією керувала з стислою послідовністю одна непомильна рука, життя втратило би свій чар, свій безглуздий глузд. О божественна, велична Пригодо, найвища мріє юності! О, яке надлюдське щастя чути, що ти від нікого не залежиш, тільки від нас, і що також ми від нікого, від нікого не залежимо, лишень від твоєї примхи. Пригодо! Будь для мене завжди найдивніша, найзмінніша, найхимерніша. Яка хижа насолода бути тільки одним звуком незбагненного капричіо. Життя має вартість лишень тому, що його основа є невпійманна. Знайомість глузду кожної пережитої події остогидла б нам кожний день.[21]
1
Змагун – той, хто виступає у змаганні, спортсмен.
2
Яка це приємна річ – могти спізнюватися.
3
Автор повісті забув раз адресу своєї коханої і втратив тому найкращий день А що буде, як душа по смерті забуде адресу до неба?
4
Автор у дитинстві ніколи не хотів пити какао.
5
Справжня розкіш отак стояти собі в хвилях золотого вечора при вікні (руки обов'язково в кишенях від штанів) і співати мурмурандо.
6
Сітківка – волейбол.
7
Джаган – кирка.
8
Штудерні – вишукані.
9
Повість "На другому березі" входить до складу однойменного роману Антонича, написана від імені одного з головних його персонажів – Марка Мартовича (Прим. ред.)
10
Бібула – папіросний папір.
11
Тріолет – канонічна форма вірша на вісім рядків, де повторюється перший рядок у четвертому й сьомому рядку, а другий – у восьмому (фр.).
12
Трохей – хорей, двоскладова віршова стопа з наголосом на першому складі (грец.).
13
Автор застерігається, що його герої не вирішили питання. Перед усім треба би визначити докладніше поняття "вищих вартостей".
14
Пахне злегка Кантом. Мартович починає грузнути в філософію. Видно, не є вродженим повістярем.
15
Надми – дюни.
16
Храбустя – капустяні качани, те, що залишається на полі після того як головки капусти зібрано.
17
Бескет, бескеття – гірський обрив, а також важкодоступне місце в горах.
18
Герой моєї повісті говорить тепер трюїзм, одначе не забуваймо, що кожний трюїзм саме тому, що є трюїзмом, є завсіди новий. А чи найбільшим трюїзмом не є загальна правда, що кожна правда є трюїзмом? Читачу, ти, певне, знизуєш плечима.
19
…що Мартович у найбільш дратуючім місці свого оповідання пе-рестрибує ні сіло ні впало до загальних міркувань. Автор повісті також невдоволений на непоправного свого героя, але кращого не міг знайти. Це вже така вдача Марка, така його письменницька снага. Простіть неприкаяному нишпоркові у власних думках!
20
Параван – ширма.
21
Це є думка героя повісті, а не автора. Зрештою, хіба кожна справді молода людина знає, що це є бунт проти детермінізму.