— Щоб доспівало, —розказує Троянді естонець. Хутірець... куди, зовсім не український. Ліс і ліс он пішов, а він стоїть, не поринає у зелені... голий, сумний, жердками теж обгороджений. І зветься: "починок". Улиця. Ізби по цей бік і по той, на улицю вікнами.
Дрова, тріски лежать попід ізбами, де-де спориш зеленіє.
Визирають із вікон баби, дітвора.
— Пелікани, полікани! — чуть, гомонять. Доходять напроти їх "полікани", зачиняють вони вікна, ховаються. Пригріває сонце, робиться душно. Тихо-тихо в повітрі. Мухи, метелики сновигають, сонні неначе.
Підходить до вікна один з стражників, повний, присадкуватий, стукає в рямця.
— Ану, бабка, слмшь-ко, напой-ка на-а-с! Висувається луб'янка в вікно.
— Пей-но, паря-а, — бабка йому. Балакають якось так швидко, кінець протягають. Напились стражники, засланці беруть. Бере і Троянда. Таке щось: сировець не сировець, мутне щось, з шумою. І таке: соломинка плаває у йому, тарканець невеличкий чорніє.
— Брага, — всміхається естонець.
Гай он за починком синіє. Зовсім гай український. І прогалявинами починається, здається, такими. І дерево неначе таке. Кущі зразу розлогі якісь... чи не калина? А то он ще кучерявеньке щось пішло латкою, — чи не вишник?.. Ану-ну... Підходять. Не калина й не вишник. Листячко, як голки, на тому й на тому... Не Вкраїна, ні.
Ліс. Сосна, піхта, ялина. Не шепоче, не шелестить, а шумить незнайоме, дико якось. І дьогтем страх тхне. Ожина понад дорогою пішла ось. Якийсь бур'янець червоненький. Пеньки он стирчать чоловікові в пояс, рубано так.
* * *
Дійшли до другого починка. Сонце за півдня вже. Час одпочить, попоїсти. Підійшли до колодок під однією ізбою, зробили "прівал". "Що ж їсти?" — міркують засланці. Чотири дні їм призначено до станового йти і на цей час видано в поліції кожному на сутки по гривенику. Заходили в чайну в городі, і в їх цих грошей мало й зісталось уже. Платили й за стражників, щоб, мовляв естонець, дорогою не так уїдали. Що ж робить тепер? Просить по дворіх іти порішили. Позмагалися стражники, що он не можна так відпускать засланців од себе, начальство взнає, та й — знайте добрість нашу — відпустили-таки. Пішло чоловік з декілька — цей сюди, той туди. Пішов і Троянда. Увіходить у хвіртку одну. Не садочок коло хати, ні. Повітки, сміття, колодки. Східці дерев'яні у сіни. Зійшов. Якесь ганчір'я по сінях лежить порозкидане, смушки якісь, куль соломи. Мішок з чимсь стоїть під стіною. Одчинив двері в ізбу. Так і тхнуло на його кислятинням якимсь. Прихиливсь, щоб головою об одвірок не вдариться, — двері низенькі, поріг високий, — ввійшов. Чорно-чорно в ізбі. Долі перед ними бабуся сидить, молотить качалкою щось, рижій, здається... в хаті! Так от! Коло столу на лаві дід сидить, сивий, тонкий, лапті плете, протягає лики то сюди, то туди.
— Здравствуйте! — всміхнувся Троянда. Так дивляться на його. Стоїть, дивиться й він. Піл над ним зразу під стелею. Стіни, стеля... не вкраїнські, ні. Не біліє крейда на їх, рушники не рябіють. І васильки, гвоздики не стримлять за образами, за сволоком. Павутина скрізь, курява.
— Что-й-но, паря-а? — обізвався дід до його.
— М-м... Нельзя ли бьг у вас... тот... попросить хлебца кусочек?
Помовчав дід, далі:
— Да й переходит много-то вас, поликанов-то знтих. Крещеньш-то-о?
— Крещеньїй, конечно.
Підійшов дід до столу, одрізав скибочку, дає Троянді. Скибочка така з остюками.
— А чей будешь-но-о? — питає далі його. Дивиться Троянда: "Що значить "чей"? — думає.
— Откуль, из каких будешь-то? — перепитує дід.
— Из русских, — всміхається Троянда. Дід так недовірливо подивився на його.
— Ну, нет паря, — промовив.
"Нет, паря"... Хм-хм!.. Таки українець Троянда!
"Настріляли клинців" хлопці, купили молока дві кринки, посідали. Посідали й стражники з ними, хоча їх не дуже й прохали.
Дві вівці ось дівчинка гонить, такі: безхвості обидві. Ось жита снопів скільки везе молодиця. І як! Не на возі везе, а на якихсь полозках. Сама на коні верхи сидить. Яке ж таки й не українське усе!
Знов ліс, і ліс неабиякий. Те росте гіллясте, високе, а те впало поруч та так і лежить, сіре, сухе. А як позпліталося усе! Бур'ян якийсь кучерявий; молоденька ялина; кущики якісь стрибулькуваті, ягідки черввненькі на їх... Нетрі такі...
— Здесь й медведи єсть, — балакають стражники. — Корову на той неделе зарезали-то в починке вон там.
* * *
Аж увечері ліс почав рідшать. Засіріли ізби в прогалявину. Чуть стало щось... співа... Так. Співи чоловічі й жіночі. Чи не хлопці в чумарках, не дівчата в керсетах співають це там? Похнюпивсь Троянда, приплющив очі, і ввижається йому: тополі. Захід жевріє за ними. Улиця. Біліють хатки за острішками; яблука, груші жовтіють. Місяченько з-за садка он там підіймається. Ідуть це там вони... оченята карі, вусики чорні, граблі на плечіх несуть, співають "Ой по горі, по горі..." Підняв голову. Нічого, нічого того. Улиця одноманітна, сіра. Захід, правда, жевріє, підіймається й місяченько, та не за тополями стрункими, білими, не за садком кучерявим, зеленим, а за низкою ізб чорних, за лісом синім, страшним. Ось ідуть і ті, що й співають. Справді: хлопці й дівчата, тільки... не ті й не такі. В лаптях усі, в курточках усі сірих якихсь без зборів. Заступи на плечіх несуть і співають не "Ой по горі", щось... "бен-бен"... так дико, з скигленням якимсь.
— Вотяки, — до Троянди естонець.
Дивиться Троянда на вотячок-дівчат. Біляві самі, очі сірі здебільшого і в іншої вузенькі такі.
Ех, оченята карі, українські оченята! — хитає головою Троянда. У його Галі, любої Галі, такі вони чудові, палкі. А бровенята у неї! Чорнесенькі, шовковенькі. Це вже вона заняття швидко в школі почне. Ех, мила, кохана вкраїночка! Як надіне було вона керсет плисовий, намисто, стьожки і... "А ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче", — заспіває йому. Ех! А як було гуляють вони. Соловейко... місяченько... гай... верби... калинонька... Немає, немає того тут.
А ось... що це ще?.. Через улицю жінка іде, в синьому вся, лице таке худе, зморщене в неї, несе щось за спиною обіп'яте, за шию почеплене.
— Вотячка. Дитину в колисці несе, — естонець Троянді.